Чесність з собою - Сторінка 45
- Винниченко Володимир Кирилович -— Коли це не ви були, так чого ж вам?
— Ну, це… знаєте… Та, послухайте: ви, здається й справді думаєте, що це я був? Ха-ха-ха! От це мені подо-о-бається!…
І Мирон весело розвів руками.
— Це ціка-а-во ! Ну, а ви, Тарасе, все ж таки, той… беріть вашого капелюха та ходім. Та чого дивитесь так на мене, як на привид чи й, справді, як на експропріатора? Га? Ідіть одягайтесь, ходім.
Тарас машинально повернувся й пішов у свою кімнату. Мирон з посмішкою в очах оглядався навкруги.
Потім неначе згадав щось, крикнув "ага!" й швидко поліз у кишеню. Вийняв якогось листа та з гречною посмішкою подав його Дарі.
— Добре, що згадав. Прочитайте.
Дара розгорнула листа й почала читати:
"Ти напрасно, Роня, ходиш, понапрасну ножки бьєш. Не ходи й дурня тут не строй. З міня сміются вже за тебе, а коли хочеш щоб повірила тобі, візьми, свою Дару та Віру, приходь з ними сюди, поклонися мені в ніжки перед всіма, поцілуй в руку мене та мого гостя, от тоді бачитиму, що поважаєш. А дами твої нехай станцюють з нашими гістьми І мене попрохають. І пущай з кавалерами приходять. А без них і не лізь, бо вижену. Марія Купченко."
Дара, нахмуривши брови, повернула листа Миронові.
— Вона, мабуть, в пьяному стані писала це? — майже байдуже вимовила.
— Можливо. І не сама, але колективно. Але, не дивлячись на це, пропозицію її приймаєте? Ви колись хотіли…
Дара подивилась на його.
— Вам дуже хочеться, щоб я образила сестру?
— Чим?
— Тим, що піду. Я цього не хочу…
— Які ви делікатні!
Мирон ніяково засміявся й сховав листа.
Дара задумалась, неначе одразу забула про лист і похмуро розглажувала зморшки скатертини на столі. Високі молоді груди її підіймались та опускались. Вона, помітно, була чимсь схвильована.
— Мироне! Це ви зробили експропріацію? — раптом тихо, швидко спитала вона й глянула на його лагідними, довірчивими, чудними очима. — Ви? Так?
Мирон здивовано підняв брови.
— Та що ви?! Бог з вами!
— Мироне, скажіть мені!
Мирон раптом почервонів увесь. Очі злісно потемніли. Він також знизив голос.
— Та ви що? Наївність удаєте чи мене за наївного вважаєте? Що ви справді? Хочете дошукатись, хто видер у вас тисячку? До поліції звертайтесь!
Дара зблідла й мовчки дивилась на його. І раптом приклала руку до щоки й з якимсь повним горя страхом, неначе тільки зараз помітивши, тихо, майже, несвідомо промовила:
— Ох, як же ви мене ненавидите! Як ненавидите!
Мирон швидко глянув на неї, крякнув, непокійно заворушився й рішучо тріпнув головою, неначе, викидав з неї щось зайве.
— Чи ви швидко там, Тарасе? — голосно гукнув він.
— Зараз… Зараз… Шукаю… — почулося з кімнати Тараса.
Дара одняла руку й, неначе від болю хмурячи брови, глухо та твердо сказала:
— Скажіть, ви дуже мене ненавидите?
Мирон ще більше нахмурився, непокійно помняв капелюха й нічого не сказав.
— Скажіть, мені тепер дуже хочеться це знати… Мироне!
Мирон глянув на неї, усміхнувся й нетерпляче повернувся до Тарасової кімнати.
— Та швидче, Тарасе! Якого біса там?
— Ви не хочете мені відповідать? — тихо кинула Дара, закусивши губу й важко дихаючи.
— Ні!
— Чому?
— Тому, що не хочу.
— Чому ж не хочете?
Мирон круто, злісно озирнувся до неї.
— Та чого ви, справді?! — спалахнув він. — Чого вам треба від мене? Що вам від моєї ненависти або любови? Що за розмова така? Скажи їй, чи ти зробив… Та що ви?! Що за кумедна наївність? З якої речі почну з вами отвертим бути, хоч би й я зробив? Ненависть? Яка ненависть? За що? Що ви мені? Ідіть до Кисельських про почуття балакати, мені ж дайте спокій. Чи, може, цією вудочкою хочете виловити свою тисячу? Шкода, правда? Бідні! Нічого, мужички знесуть ще яєчко, "не просте, а золоте"… Та й поліція подбає.
Дара затулила лице руками, неначе захищаючи його від злих, шипячих слів. Потім одняла руки й бліда, з тремтячими від муки губами, тихо сказала:
— Ох, як ви боляче мені робите! Ох, як боляче!
І помалу похитала головою, як роблять це від нестерпного болю.
Мирон замовк, зблід, швидко ступив до неї й раптом одразу зупинився.
— Е, так краще! Все одно! Прощайте!
І круто повернувшись, поспішно, неначе тікаючи, пішов в передпокій. Дара тихо, помалу пустились на стілець і безсило сперлася всім тілом на його спинку.
В цей час вибіг Тарас.
— Вже… Іду! Шапку шукав… Під ліжком…
Він на бігу одягав кашкета й не помітив Дару.
На вулиці деякий час ішли мовчки. Мирон був хмарний, Тарас же стурбовано, несміло заглядав йому в вічі та щулився від холоду.
— Ви — дурень! — раптом різко сказав Мирон, повертаючись до Тараса.
Той не образився, тільки здивувався.
— Розумієте? Чого дивились на мене так? Що тут страшного, коли б ви навіть ні трішки не мали сумніву, що то я був? Що одну з багатьох тисяч видер у злодія? Дурень ви! Дивиться як теля на нові ворота. Може, ще ляпали язиком що небудь про нашу розмову? Так?