Чесність з собою - Сторінка 8

— Кажуть, він матір свою отруїв. Також, мабуть, з чесности з собою? — похмуро, злістно кинув Тарас.

— Напевно! От і з матіррю. Вона була цілком недоумна. Розумієте, стара, недоумна, хвора… Ні до чого не здатна, словом. Нікого вже не впізнавала й лише мучилася. Він узяв та й отруїв. Розумієте: довів думку до почуття й отруїв. А от ні ви, ні я цього б не зробили! Зробили б ви це, чи ні? Га?

Тарас злістно посміхнувся.

— Такого суб’єкта, як він, я б, дійсно, отруїв.

— За що ж? — засміялась Дара. Сміх її був якийсь чудний, глибокий, з самого дна грудей, здригуючий. — Ви ж тільки подумайте: Мати лише мучиться, та других мучить. Вона не живе, а страждає. Не видужає. Стара.

— А хто йому сказав, що не видужає?

— Він сам прийшов до цього висновку.

— "Він сам"!

— На підставі слів лікарів…

— Лікарів! Знаємо ми цих лікарів. А лікарі — боги? Сьогодня так думають, а завтра винайшли щось нове, і всі їхні рішення к чорту.

— Тоді Мирон і не вбивав би…

— Як?

— Ах, чудачина! Він же каже, що висновки треба робити з того, що є. А чекати, поки будуть инші висновки він не може. Висновок такий, що мати не видужає, помалу гниє, мучить себе та инших. Щоб не було, як він каже, зайвих мук, він убиває матір. Розумієте: з великої любови вбиває. З чесности з собою. А ми, може теоретично згодимось з цим, а зробити не зробимо. От ми й не чесні з собою, недужі, нецільні. Зрозуміли? А він новий, цільний. Инший! Зрозуміли? От за це його жінки так і люблять. І не дивно. Ми такий народ, що відразу вміємо оцінити…

Тарас з похмурою уважностю подивлявся на Дару.

— Ви це серйозно? — нарешті запитав він.

Дара знову засміялася.

— Звичайно, серйозно! Хиба ж ви самі не бачите? Ну, скажіть, коли б ваша сестра пішла в публічний дім… От уявіть собі це. Як би ви реагували? Га?

Тарас мовчки допитливо бігав по ній очима.

— Ну, дурниці! — раптом обірвала вона сама себе. — Звичайно, жартую все. Годі… Ви краще от що скажіть мені: ваша сестра, Оля, це така худенька дівчина з сірими, великими очима? Вся така ясна, так? Білява, на біржі буває… Розвинена така…

Тарас слухав неуважно.

— Так, сірі… — задумливо вимовив. — Буває… Чи то пак… Еге, сірі… А що?

— Нічого. Вона, значить, близько знайома з Мироном?

Тарас похмуро подивився на Дару.

— Так, вони знайомі.

— Вам це не подобається?

Він одповів не зразу.

— Так, не подобається.

— Чому?

Тарас зщулився й глибше засунув руки в рукава.

— Так.

Замовкли. Вітер лютився, що на його не звертали уваги. Забігав то з одного боку, то з другого, розганявся ззаду й сильно штовхав у спину. Потім затихав, неначе слідкував, що тепер буде. І знову починав лютитись. Тарас раптом визволив руки, поліз у кишеню й витяг записну книжку.

— Як він каже, я забув… — ніяково посміхаючись спитав, не дивлячись на Дару. Вона з здивованням повернула до його обличчя.

— Хто говорить?

— Та Мирон. Чуття до думки?… Чи як?

— А-а! Думку до чуття або навпаки, — це все одно… Аби цільність. Ви що, записати хочете?

— Так, я це…У мене, бачите, буває такий стан, що я все забуваю… Ну, і записую…

Він знову ніяково, винувато усміхнувся і, спинившися під ліхтарем, записав: "Потім обдумать. Мирон: думку до чуття, або навпаки".

Дара мовчки розглядала його своїми великими, строгими очима. А дитячі, безневинні губи ледве розкриті були цікавостю.

Пішли. Вітер, також неначе підглядавши, радісно закрутився круг їх.

Тарас хмарнів все більше та більш.

— Дарьє Михайловно! — раптом брутально сказав.

— Скажіть по правді: ви дуже зневажаєте мене за те, що я живу у Кисельських.

Дара навіть зупинилась.

— Що це вам бог дав?! Звідки ви взяли?

— Ні, ви повинні зневажати мене. Я це розумію й навіть згожуюсь… Мене Аніся иноді навіть впускати не хоче, навіть лютує, що зо мною, як з рівним, а не як з дармоїдом… Проте, дармоїдом напевно, всі вважають, тільки…

— Чекайте! — з легкою усмішкою перебила Дара.

— Одже, ви гадаєте, їдо я так само як і Аніся дивлюся на людей?

— Ах, ні! Що ви! Ні, я зовсім не до того. Я тільки те, що це зрозуміло, коли ви мене зневажаєте. Але даю вам слово… Ні, ви почекайте, даю, вам слово, Дарье Михайловно, і тільки вам та самому собі, більше нікому, даю вам, слово, що це недовго. Мені треба тільки дещо вирішити, вияснити, і кінець. Одну ідею. Тоді инакше… Між иншим, ви не звертайте уваги, що я так швидко та гарячково балакаю. Мені зараз дуже погано. Через пів години буду весь як вата… А зараз… Чи мені так здається, що я швидко?… У мене це буває… Чи від того, що — з вами. Ви — страшенно хороша,, Дара"… "Дара" дуже гарне імья, мені завжди так хочеться називати вас, але я не смію. У вас коси, як вінки з темно-золотоі пшениці, які, знаєте, плетуть селяне? Особливо коли ви їх над чолом укладаєте. Як корона… Ви не ображаєтесь? Ні?

— Любий, чого ж мені ображатись?

— Ні, инші може б і образились. Негречно, може? Проте, я не знаю. Прості дівчата не образилися б, а… "з благородних", як сказала ця… Маруся, не знаю…