Чиря - Сторінка 2

- Антоненко-Давидович Борис -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Все живе сахалося людини, тим-то й чиря закам'яніло поруч мене.

Кілька разів протягом дня я підносив його до води, щоб напилося, кришив хліб і круте куряче яйце і підсував до самого дзьобика, але чиря як заріклося, і не приймало з моїх рук ні води, ні їжі. .

Сам я вже двічі під'їв і відпочив добре, але мале чиря, таке ненажерливе коло матері, за цілий день і не доторкнулось ні до чого. Я дивувався, як воно ще може тримати так рівно голову й не марніє на очах.

Надвечір я повернувся на село, щоб вечірнім пароплавом повернутись до Києва. На березі, недалеко пристані, я вийняв чиря з сітки, щоб востаннє перед дорогою спробувати напоїти його. Я опустив руку з чирям у воду, але воно навіть не нахилилось до води, серед якої виросло.

— Е, то ви надарма його взяли — чиря в неволі не житиме! — промовив позад мене якийсь дідок, що шкутильгав берегом, спираючись на ціпок.— Воно й непоказна пташина — сіреньке, невеличке, а, гляди, волі ні на що не проміня! — казав, віддаляючись, дідок, чи то до мене, чи до самого себе.

— Не житиме в неволі? — запитав я сам себе.— Тоді для чого ж я тримаю його? Адже це тільки уздовжить його передсмертні муки! — І я розпустив пальці, що досі тримали пухнастий, малий тулуб...

Чиря спочатку не повірило своєму визволенню. Воно, як і перше, в моїй руці, не пило води й не рухалось. Але помалу течія почала односити його від берега. Метрів за чотири від мене, там, де на глибокій воді я вже не міг досягти його, чиря раптом ожило і заметушилося. Глянуло праворуч, ліворуч, торкнулось дзьобиком води і, переконавшись, що таки справді тепер воно вільне, заходилось пити. Воно спрагло пило прохолодну дніпрову воду, раз у раз занурюючи й високо підіймаючи потім угору дзьобика. Хвилин з десять воно задовольняло свою пекучу спрагу, потім стрепенуло крильцями і жваво попливло на середину Дніпра. Але на бистрі, лишаючи позад себе довгі хвилі, завертав до берега пароплав. Та — що пароплав! Хай попереду будуть і хвилі, і бурі, і безліч небезпек — пусте! Аби лиш не тиша полону, не сон у неволі! Вперед, чиря!..

Я довго дивився йому вслід, радіючи за нього...