Чорний ворон (1960) - Сторінка 19

Забрали мене тієї ж ночі. З-поза куліс витягли. В кареті, як графа, повезли… А там уже відомо: допити й допити, аж доки ноги перестають тримати… Кварцовою, дивись, вас теж опромінювали…

— Опромінювали,— ствердив Калинка: йому одразу ж защеміло в очах.

— Диявольська штуковина. Я замалим не осліпнув. Коли на суді сказав, як мене «лікували», суддя не повірив: «Не зводьте наклеп на наші органи!..» Впаяли мені, як тут кажуть, на повну котушку. Та й відправили до Сибіру…

— Як же ви знову тут опинились?

— А я втікав. Уже за Харковом пропиляли блатні підлогу у вагоні, почали вистрибувати, а я теж спробував…

— Не побоялись?

— Коли б не двадцять п’ять років — не стрибнув би. Шпали миготять, колеса стукочуть, а в мене ж ноги як голоблі, от-от на рейки закине… Та спасибі якомусь блатному: штовхнув мене в спину я й полетів…

— Де ж вас знову впіймали?

— Уже вдома. Як прийшов, так і забрали. Ждали вони мене, знали, що де б не блукав, а рідної хати не мину…

А тепер знову судитимуть…

— Ще раз судитимуть?

— Та вже ж не помилують!.. Тільки мені тепер жоден суд не страшний. Ну, нехай ще три роки за втечу дадуть, то й що? Я тепер, як багатодітна мати: одна чи дві зайві дитини — байдуже… А вас за що загребли? — повернувся Валько до Калинки обличчям.

Калинка в свою чергу почав розповідати. Говорив тихо, щоб не потривожити сонних, і йому легшало на душі, наче Валько брав на свої плечі частку отого тягаря, що душив Калинку.

Потім вони мовчали. Лежали й задумано дивилися на тюремну лампочку, що жевріла під стелею, як око якогось недремного звіра.

— Да-а,— обізвався перший Валько і потер долонею лоба.— Як ви думаєте, Сталін знає про всі оці неподобства?

Калинка тільки стенув плечима.

— Отак і я… Як подумаю, скільки вони зла заподіяли, аж страшно стає. Хіба для цього наші батьки революцію робили? В громадянській кров проливали?

Калинка знову нічого не відповів. Важко, дуже важко було йому знайти якусь відповідь. Що він знає? Хіба те, що і його, як і Тараса, і всіх оцих людей, безпричинно гноять у в’язниці? Засуджують на багато років позбавлення волі? Що краще потрапити сюди за будь-який злочин, ніж за політику. Хоч політика та часто-густо виявлялася в необережно сказаному слові, в бездумно кинутій фразі, як у Тараса Валька… «Ворог народу,— думає гірко Калинка.— «Якщо ворог не здається, його треба знищити»,— пригадує загальновідому горьківську фразу, що не сходила зі шпальт усіх газет, день у день лунала по радіо.— Вище втілення пролетарського гуманізму. Якщо я не зізнаюся в тому, чого не робив, про що навіть уявлення не мав, то й мене треба знищити? Де ж правда на світі?»

Калинка безпорадно оглядається. Але Тарас уже спить. Спить і Яша, ввібравши гостроносу голівку в плечі. Ще й прикрив її руками, наче боїться, що його може хтось сонного вдарити. Спить уся камера, всі оці люди, винні й невинні, позбавлені волі, й світла, і найдорожчого в світі — людського довір’я.

Калинка заснув, так і не додумавши жодної зі своїх думок.

А ранок його розбудив стривоженими голосами: перегризши вену, покінчив із собою отой чоловік. Його незабаром винесли, потім забрали в карцер Цигана, і почався одноманітний тюремний день, сіренький та збляклий, здушений ґратами і важкими, окутими залізом дверима. Люди, прокинувшись та поснідавши, ще більш зголоднілі після того нужденного сніданку, тижнями невмивані, неголені, нечесані, збивались в окремі гурти й розмовляли, розмовляли, розмовляли — про що завгодно, аби хоч на хвилину забути, де вони є, що з ними сталося і що їх чекає попереду.

Найбільш любили розповідати про сни. Сновидіння, здається, найохочіше відвідувало в’язниці, і ніколи не доводилося чути Калинці стільки снів, і ніде не стикався він з таким майже побожним ставленням до того, що приснилося. Пригадували найдрібніші деталі і часто, витлумачуючи той чи інший сон, сперечалися палко: до взаємних образ, а то і до бійки.

— Снився мені оце, людоньки, місяць,— розповідав дід-колгоспник, засуджений за те, що на початку війни, побачивши вперше колону німецьких танків, перехрестився й сказав своєму сусідові: «Ти дивися, скіки їх суне! Та хіба ж наші управляться з такою нечистою силою!» Ті слова, може, й забулися б, коли б дід уже після війни, ставши бригадиром, не впіймав свого сусіда з мішком колгоспного зерна. «Ну, зажди, стерво старе, ти мене ще згадуватимеш!» — пригрозив сусід, виходячи з правління, де його оштрафували на двадцять трудоднів. І як у воду дивився! — Та такий же гарний та повний, хоч воду з нього пий…

— Це тобі, старий, десять років дадуть,— прорікають йому.— Як місяць — то десять, а як сонце — то всі двадцять п’ять.

— Та змилуйтесь, за що ж десять? За віщо ж, людоньки добрі, десять? — допитується дід, і його великі жилаві руки, що натрудилися-таки на довгім віку, безпорадно тремтять.

— За те, діду, що язиком теліпав, як те радіво,— повчають його.— Тепер, батьку, такі часи настали, що як маєш довгого язика — проковтни його, щоб аж у гузно заліз. А ти півнем видерся на пліт та й кричав: «Кукуріку!» От і май тепер десять років.