Чорний ворон (1960) - Сторінка 2

— Підете, як смеркне.— Особіст мав прийти уже затемна.

— Зачем смеркне! — весело заперечив Даніялов.— А лук зачем!

— Лук?.. Який іще лук?

— Лук. Вон,— показав Даніялов на ледь помітний звідси люк каналізації.— Под землю нирньом — под нємцем прайдьом.

Калинка, трохи подумавши, погодився: а й справді, так буде безпечніше.

— Ви ж там ідіть обережніше. Мало що туди німці можуть накидати.

— Прайдьом! — безтурботно відповів Даніялов. І коли Калинка пішов, гукнув йому вслід: — Тавариш камандир! — Підійшов упритул, гаряче глянув у очі: — Ти мінє вєріш, да?

— Коли б не вірив, не послав би у розвідку.

— Спасібо, камандир!

За півгодини розвідники, зібравшись, пірнули в підземелля. А ще за годину всіх офіцерів було викликано на командний пункт батальйону, і комбат, літній уже старший лейтенант з посірілим од втоми лицем, коротко повідомив, що одержано наказ про відступ. Підрозділи мають залишити місто рівно опівночі, щоб до світанку зайняти нову лінію оборони і приготуватися до зустрічі з ворогом.

— А розвідники? — вихопилось у Калинки.

— Уже послав? — розсердився одразу ж комбат.— Сказано ж було, коли стемніє! Хто тебе в шию штовхав?

Калинка винувато мовчав.

— Повоюй з такими командирами! Що тепер накажеш робити? — Комбат поліз до планшета, наче там лежала відповідь на останнє запитання. Не знайшовши, однак, потрібної відповіді, з досадою одкинув набік планшет.— Коли вони мають вернутись?

— До світанку. По темному.

— Гаразд. Щось придумаєм. До того часу тут ще лишаться наші люди… Товариші командири, відходимо рівно о дванадцятій нуль-нуль. Звірте годинники.

А коли вже командири виходили, затримав Калинку:

— Калинко, зажди… Думав залишити іншого, а тепер доведеться тобі. Твої розвідники, ти їх і зустрінеш… Розосередь бійців по всій лінії оборони батальйону, будете чергувати до світанку і потроху непокоїти німців. Хай думають, що ми всі на місці. Дамо ракетниці, виділимо набої, запасні диски до кулеметів… Та не жди, поки фріц в атаку полізе. Як тільки розвідники вернуться, знімай бійців і відходь. Щоб до світанку уже був за містом. Ясно?

— Ясно,— відповів Калинка. Він уже думав, як йому краще розставити по тій лінії оборони бійців. Сам лишиться в підвалі: сюди мають вийти розвідники.

— А, ще одне…— Коли Калинка збирався вже вийти.— Знову дзвонили з особливого відділу… Заварили ви кашу!.. Твій сержант ще нікуди не втік?

— Нікуди… Я послав його в розвідку.

Комбат вирячив очі так, наче його щосили здушили за горло.

— Та ти при своєму?! На нього вже, може, ордер на арешт виписано, а ти його в гості до німців!..

— Не в гості — у розвідку,— повторив уперто Калинка.

— Мовчать!.. Та ти хоч розумієш, що ти накоїв? Знаєш, чим все це пахне?.. Прогавили Асанова, а тепер слідом Даніялов…

— Товаришу старший лейтенант…

— Мовчать!.. Де ти і взявсь на мою голову? Ісусик Христосик! Ну, знай же, Калинко: ти нічого мені не казав, я нічого не чув. Не знав і знати не хочу! Заварив кашу — сам і розхльобуй!

— Можна йти? — спитав тихо Кялинка.

— Іди!.. І не здумай мені ще якогось коника викинути! Стратеги, мать вашу!

Козирнувши, Калинка вийшов. І потім, по дорозі до передової, і коли вже скликав командирів роїв та докладно й уважно пояснював їм, куди розводити і як розставляти бійців, весь час думав про незнайомого особіста, про наступну з ним зустріч, і думка ця його все більше гнітила, і йому вже хотілося, щоб німці, які сьогодні наче поснули, пішли в чергову атаку і зірвали наступну ту зустріч: не полізе ж особіст під осколки та кулі!

Але німці сиділи, як миші, й особіст прийшов, ледь стемніло: не хотів, мабуть, одстати од наших частин, які вже почали залишати місто. Тому він дуже квапився і, пройшовши у закуток підвалу, відгороджений плащ-наметом, прямо, як то кажуть, з порога скомандував:

— Приведіть звинуваченого!

При тьмяному світлі «катюші» Калинка таки роздививсь особіста. Це був молодий лейтенантик з таким рожевим лицем, наче його все життя випоювали парним молоком. Йому дуже пасувала новенька форма, мовби щойно з цейхгауза, і жовта, що не встигла ще втратити свого первісного запаху, портупея. «Щойно з училища,— тоскно подумав Калинка.— Ну, цей замучить!» Він найбільше стерігся отаких «херувимів», як прозивали поміж собою старі солдати щойно спечених офіцериків, що прямо з училища потрапляли на фронт.

— То де звинувачений?

Не чекаючи запрошення, лейтенант сів на трофейний ящик з-під мін, що правив тут за стілець, розкрив такий же новенький, як і портупея, планшет.

— Ви кого маєте на увазі? — якомога ввічливіше запитав Калинка: чим більше не подобалась йому людина, тим ввічливіше він до неї звертався. «Ти хоч раз у житті вилаявся?» — цікавився балагула й матюшник комроти.

Особіст звів на Калинку здивовані очі:

— Вас що, не попереджали?

— Попереджали.

— То де ваш чучмек?

Калинка відчув, як у нього починають терпнути губи. В нього завжди терпли губи, коли його охоплював гнів. «Спокійно, спокійно»,— наказав собі Калинка і ще ввічливішим тоном відповів: