Чорний ворон (1960) - Сторінка 25

Безбарвним голосом майор запитав Калинку прізвище, ім’я та по батькові, рік і місяць народження. Потім повідомив, за якою статтею звинувачується Калинка, запитав, що може сказати підсудний на своє виправдання. І доки Калинка говорив, суддя кивав головою. Калинці здавалося, що майор уважно слухає його і навіть погоджується. Майор же просто спав. Він навчився спати з розплющеними очима, похитуючи головою, чого ще не вміли робити його молодші колеги, які мали більш втомлений вигляд, аніж у майора.

— Все? — прокинувся майор, коли перестав лунати голос Калинки.

— Я сказав усе.

Майор сказав Калинці сідати. Потім звернувся до своїх молодих колег, чи мають вони запитання до підсудного. Ті запитань не мали.

— Суд іде на нараду,— оголосив майор, зводячись.

Судді зникли за вузенькими дверцятами, що вели ще в одну, зовсім уже маленьку кімнату.

Калинка сів, розгладив спітнілими долонями пожмакані на колінах штани. В кімнаті панувала тиша, навіть секретар суду завмер, відкинувшись на спинку стільця та заплющивши очі. А Калинка не спускав погляду з дверей, за якими зникли судді.

Там зараз вирішується його доля. Судді, ще раз переглядаючи його справу, зважують всі «за» і «проти». Можливо, навіть сперечаються, і Калинка щиро вірить, що судді сперечаються не про те, на скільки років його засудити, а про те, чи взагалі його можна судити. Адже вони так уважно слухали його, особливо майор, який весь час кивав головою.

А судді, ввійшовши до невеликої кімнати, про нього одразу ж і забули, як забували про сотні інших підсудних. Все було вже вирішено, і в папці, що її тримав у руках майор, лежав заздалегідь написаний вирок. Вони зайшли сюди тільки для того, щоб зберегти форму правосуддя та ще хоч трохи перепочити.

Майор стояв біля вікна і дивився на вулицю, на хлопчика й дівчинку, що гралися, пускаючи кораблики в невеликий потічок. Він думав про найменшого сина, свого мазунчика, мріяв, як скоро прийде додому, скине тісний прокурений кітель, вмиється, сяде до столу і як син, сопучи, полізе йому на коліна. Обличчя його враз розгладилось, освітилося усміхом.

Обоє ж лейтенантів, зайшовши до кімнати, запалили, і один з них запитав другого, чи вдасться сьогодні звільнитись до восьмої.

— Раніше десятої й не надійся,— відповів йому другий.— Кудись квапишся?

— В мене сьогодні дружина іменинниця,— сказав перший, і вигляд у нього був такий нещасний, що другий йому поспівчував:

— Так, тобі не можна позаздрити.

Майор тим часом одірвавсь од вікна, дістав кишеньковий годинник.

— Пора,— сказав він, і обличчя його набрало звичного урочисто-суворого виразу, й лейтенанти, осмикавши гімнастерки, рушили вслід за майором.

— Встати! — скомандував секретар, і Калинка схопився і вже стоячи вислухав вирок: десять років ув’язнення.

З суду повели Калмику одразу до камери.

Було тихо, як у могилі. Десь падали краплини води, наче відраховуючи, скільки Калинці доведеться сидіти; підвальна вогкість поступово забиралася в нього, і ще ніколи не почувався Калинка таким самотнім, вилученим з життя.

А вранці його знову посадять до «чорного ворона» та й одвезуть — спершу до в’язниці, а тоді вже до табору.

Калинці ще пощастило: коли б він отримав більше десяти років, то помандрував би на Далеку Північ, а так потрапив до місцевого табору, в’язні якого відбудовували величезний молочний комбінат, зведений ще бельгійцями на початку тридцятих років.

Пасажири, які підлітали літаком у сорок сьомому році до цього місця, звертали увагу на видовжений прямокутник, обгороджений колючими дротами, з руїнами величезної будівлі в лівому боці прямокутника. То були рештки молочного комбінату. А в протилежному, правому секторі, як футляр у футлярі, було видно квадрат, обгороджений ще густішими дротами, з вишками та прожекторами, з довгими бараками й площею, на якій, наче комашня, ворушилися маленькі, як сірнички, чоловічки.

Можливо, отакими здавалися вони й людині, волею якої їх кидали за огорожі з колючого дроту, тому їхній слабкий комашиний писк не долітав до її державного слуху, бо вона уже давно перестала вважати себе людиною нормального зросту, а, як прадавні єгипетські фараони, висікала в потворній уяві своїй велетенську постать, що велично підносилася над мільйонами дрібненьких комах, які ворушилися десь там, унизу, у прасі, біля її ніг… Та хіба тільки в уяві? Хіба не зводили ми важкі монументи з багатотонного мармуру, хіба не відливали велетенський тулуб з бронзи, щоб він дивився на нас зверху вниз, утроє, вчетверо, вдесятеро збільшений,— живе втілення ідола, якому лише поклонятися, віддаючи людські жертви? Хіба не стояв він на площах, у парках, у скверах, розмножений сотні тисяч разів, а ми зводили все нові й нові йому капища, ми, що гордо відкинули всіх на світі богів і єдиним богом своїм проголосили вільний, розкутий, ясний розум людини? Що ж, ми зробили його богом, а боги не мають серця.

Тому й ворушилися на обгороджених колючими дротами площах мільйони безкрилих комах, ворушилися й гинули, так і не донісши до кремлівського бога ані надій своїх, ні свого розпачу, ні навіть прокляття.