Дарунки Шамбали - Сторінка 4
- Бережний Василь Павлович -— Не смійтесь, кожен має електромагнітне поле. А у вас воно особливо сильне.
— Комплімент? Дякую.
В їхню розмову раптом втрутився динамік:
— Увага! Товариша Микитюка просять зайти в медчастину. Повторюю…
— От невчасно… — зітхнув Ростислав. — Ну от що, посидьте, я миттю. Це ж поруч. Добре?
— А як прийдуть твої… ваші?..
— Та їх не буде до пізньої ночі! Доки бар не зачиниться.
Микитюк подався, хряпнувши дверима. Муза підвелася поглянути в ілюмінатор, та її так хитнуло, що аж скривилась від болю. «Проклятущий мозоль», — подумала сердито і всілася на ліжко, почала знімати панчоху…
Несподівано до каюти повернувся Ростислав, мало не застав її за цим заняттям.
— Ой, пробачте! Забув узяти «їжачка»…
Муза зніяковіла, засоромилася власних рухів, але спромоглася на жарт:
— Я вже поклала спати цю колючу тваринку… Микитюк усміхнувся, вхопив коробочку і, балансуючи, кинувся до дверей.
Едінбург! Ростиславові чомусь давно мріялось побувати в головному місті далекої від України, але манливої Шотландії. Уявлявся Едінбург білокам’яним юрмищем палаців у високості, між голубим небом і морем. Тепер ось, їдучи його вулицями в автобусі, він бачив, що переважають темні тони.
— В моїй уяві він поставав сліпучо-білим, цей Едінбург, — обізвався до Музи, що невідривно дивилася у вікно.
— Він такий і був, це кіптява. Століттями ж у печах топили вугіллям, а димарів он, бачиш, скільки!
Справді, димарів — тьма-тьмуща. І жодного круглого, всі призмоподібні, наче грубі дошки.
— Кіптява століть.
—Аз деяких будинків уже змили сажу — он які світлі, — продовжувала Муза. — Поглянь, ось почали…
Микитюк і сам уже побачив величезний будинок, що плив їм навстріч, — частина фасаду вже очищена, мала колір слонової кістки.
— Так, так. Отже, я бачив Едінбург… колись, — усміхнувся Ростислав.
— Наш мозок здатний творити дива… — зиркнула на нього весело і додала його словами: — Все це дуже складно.
Автобус зупинився біля розчинених воріт королівського замку. Ступаючи на вичовгане каміння просторого двору, куди німо дивились вікна потемнілого середньовічного палацу, Микитюк відчув якесь дивне хвилювання, обличчя його набрало зосередженого, замкнутого виразу.
Муза спробувала розворушити супутника.
— Поглянь, який пишний будяк! Ти де-небудь бачив такого?
У коридорі палацу красувався вирощений у вазоні будячище — колючий, із червонястим квітом угорі.
— Розкішний екземпляр, — байдуже кивнув Ростислав і знову замовк, ніби прислухаючись до екскурсовода, який розповідав, що колись у давнину будяки врятували військо шотландською короля: глупої ночі вороги наблизились до сонното табору, але, натрапивши на будяки, вкололися і скрикнули… Потім був заснований навіть орден Будяка…
«Про що він думає? — силкувалась відгадати дівчина, проймаючись його настроєм. — Може, цей будяк нагадав йому гімалайську колючку?» Сходи, зали, прикрашені скульптурами, картинами, гобеленами.
— А оце кімнати Марії Стюарт…
Слухаючи розповідь про трагічну долю королеви, Ростислав стискував Музин лікоть, а коли всі рушили далі, затримав дівчину, подивився їй просто в вічі і випалив:
— Кохаю. Станеш моєю?
— Тобто як це? — закліпала віями Муза.
— Ну, дружиною…
І такий у нього був урочисто-рішучий вигляд, що Муза наледве стрималась, щоб не розсміятись.
— Ви ж мене ще не знаєте, Ростиславе, — несамохіть перейшла на «ви». — Навіть імені…
— Музо!
— Це так мене батько прозвав, як підросла. Насправді ж моє ім’я — Марійка.
— Марійка?! Муза-Марійка… Який збіг: ми в покоях Марії!
— Ради бога, на нас звертають увагу, — тихо промовила Муза, рушаючи до виходу. — А ще мушу сказати — на господарку зовсім не надаюся, до того ж вередлива…
— Аби тільки не злюка.
— …Пещена…
Ростислав гаряче перебив:
— У тебе добра душа і чуле серце — я одразу відчув. Мовчи, мовчи, ось моє прохання: завтра відвідаємо фортецю — отам і скажеш усе. Домовились?
Муза-Марійка нічого не відповіла, лише в глибині її очей закоханий Микитюк помітив теплий усміх. Взявшись за руки, подалися сходами вниз наздоганяти групу.
Едінбурзька фортеця приліпилась на високій скелястій горі, ніби орлине гніздо. Є чим помилуватись у музеях. Тут виставлено скарби шотландських королів — витвори митців, чиї імена втонули у глибині століть. А який краєвид притягує очі!
Захоплені туристи жваво розмовляють, фотографуються, один тільки Микитюк мовчазний, бродить, як сновида. Ніщо його не цікавить — ні коропи, ні мечі. Тупий меч суму, як сказав би Шекспір, ударив його в самісіньке серце: на екскурсію до фортеці Муза не поїхала. Передала через сусідку по каюті, що нездужає. Хіба ж не ясно — дипломатична хвороба…
— Зверніть увагу на це вузеньке вікно. Воно виходить на дорогу… — долинав голос перекладачки. — Рятуючись від змовників, Марія Стюарт передала дитину через оце вікно вірним людям, що ждали внизу. Так. вікно дуже високо. Дитя спустили в корзині на мотузі. Це був майбутній король Англії Яків Перший…