Дев’ять братів і десята сестриця Галя - Сторінка 6
- Вовчок Марко -Смутно, страх як смутно було, а разом до того якось мовби знайшовся скарб, що його було треба, що був він дорогий, — і хоч смуток крушить, а таки скарб тутонька, маємо його. Здається, таке усі очі промовляли, дивлячись на старшого брата, — і з такою думкою спати полягали.
У хатці темно й тихо; в віконечко скрять дві пломенисті зірочки іскрясті з неба голубого, і білий сніг лиснить; у хатці дуже тихо й темно. І чує старший брат, що хтось нечутно до його підійшов і над ним схиливсь; він пізнав руку, що доторкнулась до його плеча, й шепіт розібрав.
Мати схилилася і мати питалася:
— Дитя моє, —питала вона, — чи багато там терпів?
— Еге, — одказав він теж пошептом. Довгенько нічого не чутно, мов усе змерло.
— Мамо! Мамо! — шепоче Галя, та ніхто і алі не чуез так уже тихенько шепоче вона. —Мамо! Мамо! — шепоче вона усе тихш та тихш та й змовкає.
— Ох, моє дитя кохане! — знов, чутно, мати шепоче. — Ти моє безщасне дитя!
І знов усе наче змерло — тихо.
— Мамо! Мамо! — знов шепоче Галя, і знов Галі ніхто не чує: і не бачить ніхто доброго журливого личенька.
— Чи в тебе не болить де, синочку? Скажи мені, серденько моє! — пита ще мати.
— Ні, мамо, в мене ніщо тепер не болить, а як хазяїн вишукається, я знов служитиму. Ти, мамо, пошукай мені служби, — просить старший син.
— Душе ти моя, серце ти моє! — чується унятно, й начеб слова ті з самої душі, з самого серця вишарпані, з болючого серця й з болючої душі та й остатні вже слова.
Усе знов тихо й темно. Дарма Галя насторожає ушко і довго-довго-довгенько слуха й прислуха — усе тихо й темно — й, прислухаючи, Галя сама зітхає.
II
Знов почали жити та поживати з старшим братом укупі, та примічали, що старший брат вже не той став, що колись перше був. Був він зроду поважній од усіх їх, похмурій — тепер став ще поважніший, ще похмурніший. Кілька раз питавсь він неньки, чи нема де йому служби, кілька раз і сам ходив шукати й питати по місті, й усі дуже боялися, що знов він піде від їх, та хазяїна усе-таки не знайшлося, і потроху минувсь той страх і жах.
Дожили вони зиму до кінця й першу весінню теплиню стріли з великою радістю усі. Хатка спустіла на цілі дні, і як тільки очима сягнути широкої луки, усюди очі бачили удовиних дітей, що гралися та бігали, та тішилися тамечки.
Настало велике свято… Вдосвіта у Києві задзвонили у дзвони, і народ заснував тудою й сюдою по всіх улицях і проулочках.
Удовині діти давно вже чули про те, що буде велике свято, і чогось, —самі вони не знали чого, — дожидали собі від сього свята. Зірвалися вони того дня до зорі світової і побігли усі, гонячи до Дніпра вмиватися. Чистенько вмившися, вони жвавенько повернулися до неньки і стали проти неї наче у полку проти гетьмана, дожидаючи, що їх вбере, і їй же богу моєму, виборні се дев’ять хлопців стояло: чорноброві, кучеряві, обличчя, як то розсвіт, палають, очі, як зорі, сяють, і виборна се була сестричка Галя, хоч у плохенькій та вишиваній сорочечці, хоч у латаній, та у синій юпочці, хоч у виношеній, та у червоній стрічечці — босії ніжечки тільки, диви, затанцюють, а вічки то вже й танцюють, а голівка так-то швиденько вже поверталася до того й до того, до усіх, що ось-ось темні кучері виб’ються з-під червоної стрічки. Галя сміється й погукує на братів, і брати теж сміються до неї — найбільше меншин братик, і сама удова всміхається.
Перш усього побралися вони до церкви. І веселенько було йти швиденько по дорозі, дивитися й по боках, і уперед. З-за гір, з округи, з-за темних сосен, з-за кучерявих дубів пробивалися рожеві промені усе пломенистій та червоніш; росяна лука усе далі та далі вирізувалася при розсвіті; Дніпро синій шумів, і легкий туманець качавсь понад ним. Чутно, як змодна б’ють у дзвони у місті, й видно, наче комашня, купки людей по улицях.
Вони прийшли до маленької церковці, до старенької, що стояла збочившися коло міської брами. На цвинтарі росли високі дерева, клея да береза — з-за них тільки видать було хрест похилий набік, та тамки, де всох клен один, крізь сухі віти вбачалося церковне віконечко, узеньке й довгеньке, і частинки сивої, мшистої стінки. Вони пройшли поуз деревами до рундучка, що шатавсь і подававсь під ногою, і вступили у церковцю.
Темна стара церковка. Уся вона наче скорчилася від старості. Лики іконні якось страх як смутненько дивилися з стін — древні, стемнілі, померклі лики, — тоненькі воскові свічечки жовтенькі палали якимсь полум’ям пропасним; кілька стареньких жінок молилеся на колінцях, — усі вони зав’язані чорними хустками, усі з маленькими голівочками, з зморщеними обличчями. Якась молода ставна дівчина заплаканая стояла, прихиливіиися до стінки, пильненько дивлячись на свічечку, що жарко палала, та, мабуть, чуючи своє лишенько та думаючи про свою бідоньку; піп, білий як молоко, унятно щось читав та унятненько зітхав — усе якось було скорботненько й тихенько, смирненько. Старший брат задумався, другі брати вгамувалися, і Галя втихла, а мати, як увійшовши, впала на колінця, так увесь час і зосталася молячися. Дітки подивилися на неї, зглянулися із собою та й теж щиро почали собі молитися, наче об чімсь благаючи, тільки самі вони не знаян, об чім. Серденятко якось вхалося, мислоньки не збиралися докупи, вони ні про що не просили, а жадали вони — як вже жадали! — жадали собі світу та веселенької радості, та легенької втіхи.