Добрий диявол - Сторінка 10
- Загребельний Павло Архипович -«А ви її теж знаєте?»
«Трохи…»
«Інтересна жінка… Хоча й… Я помітив: усі вродливі жінки — трохи нещасливі… Навіть коли зовні здається щасливою, то в душі… Та ви ще молодий — не знаєте цього…»
«А ви хіба?..»
«Я — старий… На пенсії… І давно вже на пенсії — от що найцікавіше…»
«Відставник?»
«Артист».
«Хіба артисти бувають на пенсії?» — здивувався Яковенко.
«Вони теж люди… Вас як звати?»
«Яковенко».
— Ні, звати… Мене, наприклад, Діодор… Трохи дивно, правда?.. Але нічого…»
«А мене — Дмитро. Але всі звуть Яковенко… Чомусь так звикли… І мого батька, і діда…»
«І в моторах ви трохи?..»
«Зараз подивимося…»
Мотор на Діодоровому човні мав не менше як п’ятдесят років трудового стажу. Все, що в ньому могло спрацюватися, вже давно спрацювалося, все, що могло поламатися, давно поламалося, все, що піддавалося корозії, піддавалось їй охоче й залюбки. Незграбна купа старого залізяччя, сяк-так згвинчена, скручена дротом, зв’язана мотузками і навіть двома шелюговими вервечками… Яковенко свиснув.
«По-моєму, цей мотор можна запустити, лише застосувавши до нього атомну енергію в мирних цілях»,— сказав він Діодорові.
«Потримайте отут,— попросив той,— і тут. А на оце натисніть ногою. Ні, лівою, бо правою треба натиснути отут… Так… Тепер держіться… Якщо вас трохи трусне — то іскра з магнето пробивається, не зважайте… Трус слабий… Не бійтеся… Зараз я крутну… Так… увага!»
Він ухопився за допотопну ручку й щосили закрутив її спершу в один бік, потім у другий. Галстук зачепився за ручку, смикнув Діодора донизу, той мало не стукнувся підборіддям об мотор, рвонув галстук набік, хотів був зупинитися й скинути його зовсім, але в цей час у моторі щось булькнуло, стрельнуло, просто в обличчя Діодорові пхакнуло чорним димом, мертве залізяччя ожило, загарчало, щось там закрутилося-завертілося, Яковенка раз і вдруге струснуло електричним розрядом, але він уперто тримав там, де йому вказав хазяїн човна,— і терпіння не пропало марно. Двигун заклекотів.
«Відв’язуйте мерщій човна! — гукнув йому Діодор, кидаючись до маленького саморобного стерна.— Його треба випустити на вільну воду, щоб він набрав розгону. Тоді вже мотор не зупиниться. Хоч цілий місяць плавайте!.. Він у мене такий…»
Яковенко розплутав ланцюг, яким човен прив’язаний був до осокора, відіпхнув човна від берега, але зробив це не зовсім вправно, заточився і, щоб не впасти у воду, теж стрибнув у Діодорову посудину…
Мотор стріляв, і трахкав, і швидко тягнув човна з чистої води в найбільші гущавини латаття, яке встеляло неширокі проходи між островами…
«Весло! Беріть весло, не пускайте його в латаття!» — панічно закричав Діодор.
Яковенко став шукати весло, а тим часом човен уже затягло в латаття, мотор чхнув, востаннє стрельнув і вмовк, тепер, мабуть, навіки.
«Нащо ж ви сюди зарулювали?» — спитав Яковенко, що знайшов нарешті весло в довгій, схожій на собачу будку кабінці.
«Він сам… не слухається руля… Страшенно примхливий… Як жінка… А тепер латаття… стебла накрутилися на гвинт — і зупинило мотор… Він слабенький… не потяг… Та ви не турбуйтеся… Я завжди так плаваю… Я вмить…»
Він скинув сорочку, став розстібати свої напрасовані штани. Яковенко побачив запалий живіт, худі груди з великими шрамами — слідами поранень.
«Не треба, я вам допоможу»,— швидко сказав він і скочив У воду.
Проплив уздовж човна, тримаючись рукою за борт, намацав гвинт, став розплутувати міцні зашморги витких, слизьких стебел латаття. За якусь хвилину човен вільно загойдався серед білих водяних лілій.
«Заведемо?» — запропонував Яковенко, вилазячи з води.
«Треба підождати. Він тепер повинен відпочити,— сказав Діодор.— Я завжди отак плаваю… З пригодами… А що життя без пригод?.. Ніяке, правда?.. Ви мені подобаєтесь… По-моєму, у вас добре серце… Я люблю таких людей. Може, тому, що й сам такий… Знаєте що? Давайте я вам заспіваю?»
Він не став ждати Яковенкової згоди, не прибрав вигіднішої пози, не готувався, а відразу вхопив у груди повітря, блиснув дитячо-добрими чорними очима й заспівав:
Де ти бродиш, моя доле?
Не докличусь я тебе…
Голос у Діодора ласкавий, добрий, а краси в ньому було стільки, що здавалося — якби справді існували на землі чи в небі ангели, то вони б співали тільки такими голосами. І Яковенко, що почав уже злоститися на свою безглузду пригоду, вмить забув про свою злість і нетерпіння, забув, що йому треба шукати Довгого острова, забув про невідому Варку-бригадирку і про незвичайну нічну жінку, що випливала до нього з Дніпра на вороному коні,— вражений і захоплений, сидів у човні й слухав дивний спів Діодора, дивного чоловіка, якого війна відправила на пенсію з оперного театру, де він колись, мабуть, чарував тисячі слухачів. Хлопець думав, що не можна людський голос відправити на пенсію і нікуди не можна діти людський голос, заховати, примусити мовчати, а хто пробує робити це — чинить злочин. А може, й не думав так Яковенко, а йому тільки здавалося, що думає, або пізніше здавалося, що він тоді думав саме так. Тим більше, що спів Діодорів було припинено досить різко й несподівано, і Яковенко не вбачив у цьому ніякого злочину й насильства, бо знов почув голос своєї нічної незнайомки…