Добрий диявол - Сторінка 17

— Порядні люди вірять,— повернувся до нього Лясков.— А ти — шизик! Сам не бачив, так думаєш…

— Та й старшина ж не вірить,— уже зовсім спокійно сказав Яковенко і відчув, що, здається, подолав сум’яття в душі.— Я ж чув…

— І бреше все,— засміявся Кайнаров.— І давай, Лясков, на мертвий час…

Отже, Яковенко мав тепер невеличку таємницю. Єлена… Ніхто не знав, що він теж бачив дівчину так само, як і Лясков, ніхто не знав, що… Нехай собі думають… Те, про що ніхто не знає, належить тільки йому… Її летючість. Її пахощі. Її одяг… А власне, як вона була одягнена? Плаття… Якісь дві косі смужки. Чорна й біла. Нічого, крім чорного й білого. Здається, найліпші кольори для жінок. Єдині кольори. Біле для дня. Чорне — для ночі. Або — навпаки. Не грає жодної ролі… Волосся теж чорне… Коротка гривка… Здригається в такт ході. Чорна хмарка летить у повітрі… летить просто на тебе… І пахощі… Ніби й не парфуми… Пахощі від її волосся, від рук, від кожного пальця, від губ… Губи, наближені до його обличчя… Він бачив кожну рисочку… Заштриховані генієм природи дівочі уста… Жоден художник неспроможний вловити неповторність… Лясков хоче своїм варняканням… Примітивний вуличний залицяльник… Нічого святого… Почуття й не ночували… А ще — незвичність її постаті. Що незвичне? Ага, вся в профіль! Просто неймовірно, щоб людина так могла летіти! Ніби зіткана з морських вітрів!.. Не в’яжеться з нею жодне усталене уявлення… Кімната… Стіл з тарілками… Спати, їсти… Ходити на роботу, повертатися щовечора додому. Мати обов’язки… Клопоти… Поспішати… Вештатися по магазинах… Пришивати ґудзики… Нічого спільного з нею… Вона існувала понад усім і поза всім… Бачимо людей завжди не так, як вони бачать себе самі… Обожнюємо або ж знущаємося… Боги або попихачі… Середини нема. Невизначеності не допускаємо… А самі — завжди судді. Соломони. Кожен соломон на своєму місці. Ти стоїш, а мимо тебе йдуть і йдуть. Як на показах моди. По вузькій дощечці, мов спутані, дріботять модельєрки й модельєри, а ти виносиш свої присуди. Іноді сам ідеш повз суддів, але не помічаєш їх… Хочеш бути суддею і тільки суддею… Може, тому й напався на Ляскова? Той теж спробував… Примітивний соломончик! Задавака й брехуняра! А що кажуть про нього, про Яковенка? Рано йому думати про це… Молодий… А Лясков скаже, скалячи зуби: «Зігнаний тобою заєць попав на мою мушку!..» Він уміє сказати. Завжди добирає особливих слів. Ідіотські слова. Але послухаєш — мовби й дотепно. Є такі оратори. Поки говорить — наелектризовуються тисячні зали. А надрукують його промову — порожнеча, аж гуде… Вміє старатися… Душа на язику… Але перед іноземцями не розбалакаєшся. Стоїш коло тонкого залізного борту і ніколи не знаєш, що робиться по той бік. А борт зовсім тонкий. В людини шкіра ще тонша, ніж корабельна обшивка. І можеш зазирнути в очі… І обличчя міниться перед тобою радістю чи смутком, привітністю чи зневагою… Але ніколи не знаєш, що насправді відбувається в душі. Не тільки думок — слів не розбираєш. Чужі люди. Все чуже. Наклеєні на устах фальшиві усміхи. Обслуговуйте й усміхайтеся. Такий там повсюдний лозунг. Якщо хочете, щоб вам платили, усміхайтеся. Якщо у вас кішки шкребуть на душі, однаково всміхайтеся, бо вам платять за посмішки. Обслуговуйте й усміхайтесь… І вона всміхалася, а чому? І хто вона й нащо припливла на старому кориті? Дружина власника судна чи капітанова донька? А може, чотирикутний і є капітан? Чому б він так часто кидав своє судно? Яковенко міг би їй усміхнутися теж. Треба було всміхнутися… Не для обслуговування іноземців, а так, як ми вміємо… Чому ж хмурився й відштовхнув її?

Отак прийшла вона, відпливе ще сьогодні вночі — і ніколи більше не побачить її Яковенко, і так і лишиться для неї тільки Дияволом. Ох, якби то знав Лясков! Назнущався б досхочу!.. У них в селі були два діди. Дід Задорожний і дід Горошко. Ніхто не знав, скільки їм років. Може, сто, а може, й тисячу. Всі народжувалися, виростали, ставали дорослими дядьками, а згодом і собі — дідами, а дід Задорожний і дід Горошко як були, так і лишалися дідами, білими й легенькими, як пух, і добрими, неначе сонце. Вони й жили поряд і часто сідали на лавочку коло тину, і люди проходили повз них, вітались, а вони мовчки всміхались один одному, сиділи цілими днями і всміхалися небові, сонцеві, кожній пролітаючій пташці, кожній дівчині й дитині, кожному листочку й травинці. Ніколи Яковенко потім не бачив таких посмішок ні в кого… Життя суворе, мов насуплені брови. Зціплюєш часто зуби… Ще молодим гнівишся. Вже ти й Диявол. А ти хочеш показати посмішку таку саму, як у дідів Задорожного й Горошка, ти знаєш, що вона в тобі живе, вона рветься з тебе, і здається, що ти ось-ось зумієш її видобути… Та не завжди тобі це вдається… Іноді й за все життя не вдасться…

Перед чергуванням Яковенко влучив хвилю й розгорнув томик іспанського поета, якого зовсім молодим убили фашисти. «Вже на березневих мостах ніч заспівала голо. А в двох персах Лоліти…»

Прийшов Лясков, зазирнув через плече Яковенкові, хмикнув:

— Читаємо? Хочемо думати? Хай коняка думає — в неї голова здорова! А ми, як сказав поет, «и жить торопимся и чувствовать спешим». Лопух ти був, лопухом і зостанешся, Яковенку, скільки не перечитуй своїх книжок. Не відчуваєш ритму епохи. Суті не схоплюєш. Понімаєш, яка штука?