Додому нема вороття - Сторінка 5

Як чоловіків. Жінки, звір...

— Вас було двоє?

— Шестеро... Батько вмер давно, не пам'ятаю.

— Жонатий? Одарій потупився.

— А брата як звати?

— Ярема.

— Імена не буковинські.

— Дідо з Галичини... Карабін де дістав?

— З німця, який нас провадив.

Сонце припікало. До вечора лишалося години зо дві. Я крадькома позирав на Од арія. У нього було невисоке похмуре чоло, широкі, гілочками розстелені брови, м'ясисті, трохи одвислі вуха. Капелюх з прим'ятими крисами служив, либонь, не першому поколінню, вишита сосонкою сорочка давно не бачила лугу. Постоли відполіровані довгою ношею, руді попротирані гачі заправлені в зіпрані доморобні шкарпетки.

Отаке-то. Судять грішники, невинні на каторгу йдуть...

А горами вже підбиралися тіні. Нараз рушили скоком понад стрімкі крутежі, як коні, й цілим табуном посунули до водоспаду. Одразу шмагонуло холодом.

Смерклося. Метрів за сто, віддзеркалюючи ще осяяне заходом небо, жеврів Черемош.

— Перед ніччю ні макам — аби далі від хуторів та жіночого плачу, який може збунтувати гірняка. Вони не розуміють, що найстрашніша розлука для гуцула — то розлука з горами.

— Гори!..— зітхнув Одарій.

— Ми побачимо їх на тлі ріки. Солдати будуть їхати попереду. Рушниця віддає вверх. Бери на ціль нижче.

Одарій звісив голову. Мені здалося, він подумав: "Кожна пташка своїм носиком живе".

— Звалю на дорогу смереку,— сказав я.— Коли коні понесуть, ні один не вирветься.

— Вали.

В Одарієвому голосі прозвучало щось лиховісне. Я одійшов на кілька кроків і зупинився. Було таке відчуття, що цей незбагненний чудернацький Горинь вибере менший гріх і вистрілить мені в спину. Оглянувся. Сірів камінь. Десь за ним причаївся Одарій.

— Пильнуєш? — запитав я чужим, майже Верешковим, голосом, коли той каже: "Минуле — брехня. Минуле — надщерблений викопний глечик".

Одарій не відгукнувся (а може, щось проказав мовчки?).

— Я швидко, — кинув я в згущені, синюваті присмерки. Та мене щось підштовхувало бігти. "Чого я не вірю

йому? — кричала за мене кров у скронях. — Бо не по-людському прийняв? Буде біда, коли всі такої заспіваємо. Станемо біді у забавку'.

Знову озирнувся. Каменя не видно, але Одарій мав би мене бачити на тлі річки.

— Чорт!

Я видряпався на скелю, запустив у смереку топір. Сік її, мов якусь марюку. Тоді вперся ногами в скелю, наліг плечима. Ноги в мене здерев'яніли. Туманилося в голові. Так зі мною було, коли йшов на німака. "Смерть... Смерть..."

— Чия смерть? — спитав я вголос.

Одарій відсунувся до стрімчака, звільняючи місце для мене.

— На ціль нижче, Одарію, — нагадав я ще раз. Кроків за двадцять темніла звалена впоперек дороги

смерека. Далі — вже фіолетова річка і чорна стіна ночі на плечах гори. Одарій кашлянув. У цю мить захиталися схожі на дитячі човники силуети. Погримувало обіддя коліс, скрипіли осі. Щось важке і велике, як кривда, пересувалося між горами.

— Навіть цівки карабінів видно,— тихо промовив я.

Примірявся. І ле вірив механізмові, який гріли мої руки. Та хтось у глибині ночі, хто стирчав на тлі ріки уламком сірника, несподівано зник.

— Що з тобою?! — закричав я на Одарія, не почувши пострілу. І знову мій голос був немовби Верешків. Над водоспадом метушилися тіні. Я вражено дивився на них і чув Верешків голос: "Минуле — брехня. Це ланцюг абсурдних зобов'язань і претензій". — Чого не стріляєш? — гримнув я на Одарія.

Постріли пролунали водночас. Над шляхом зчеркнулися вогні смолоскипів, кілька їх метнулося вперед, і над поваленою смерекою здибився палаючий золотогривий кінь. Поки я дослав патрон, кінь перемахнув через дерево і промчав мимо. Я послав йому кулю навздогін. У березі зашурхотіла ліщина, хтось дико зойкнув: очевидно, кінь з вершником зірвалися в Черемош.

— Бий сучих синів! — вигукнув я і з піднятим карабіном кинувся до возів.

Темряву над водоспадом розсікали смолоскипи. Іржали попечені коні, стогнали знівечені вогнем солдати. Нараз втихомирилося. Десь посередині обозу гукнули:

— Випрягай!

— Крицяк! — скрикнув я.— Гей, Крицяче! Я Супора! Я Оксен Супора! А добре ми їм поголили чуби? — Над дорогою миготіли смолоскипи, і я додав: — Побачили, як горить живиця? А це гуцульське сонце, псяюхи!

Раптом мене хтось підняв над землею і пошпурив на скелю.

— Дурня корчиш? — глухо, мов з печери, сказав Максим Третяк.

Голова переповнилася гулом, та я спробував усміхнутися, схопився на ноги, поточився, оперся руками на скелю.

— Хто тебе просив? — погрозливо спитав Сергій Верешко.

— Яка в тому слушність? Га, боги-пани-добродії? — штовхав мене під боки Данило Крицяк.

— Скарати за сваволю!

— Ми мали свій план.

— Карайте. — Мені стало байдуже до всього на світі. Провівши долонею по чолі, відчув під пальцями кров. — Карайте.

— Ти знаєш, чого громада не волить воювати? — заскрипів Максим Третяк.

— Не знаю. Карайте.

— Зв'яжіть руки і ноги й однесіть на мого воза, — гаркнув Третяк.— 3 ним ще хтось був. І того туди ж.

Верешко обплутав мені руки шкіряним швачем. Дивлячись, як він запобігливо виконує Третякові розпорядження, я подумав, що він і зашморг накине, не змигнувши оком. Привели Одарія. Я вирішив мовчати. До ранку гуцули охолонуть. Третяк — загониста людина. Одначе мене душила образа на Верешка.

Він був потомственним плотогоном. Ходив з дарабами від чотирнадцяти літ, поховав під Ворітцями батька, трьох братів і сина, та не полишив небезпечної роботи. Його вербували сплавляти ліс на Дунай, Віслу, Золоту Бистрицю. Він знав кілька мов, його передбачення завжди справджувалися, а поради виручали із найскрутніших обставин. За це його любили і недолюблювали, бо легше повірити в рай на землі, ніж у те, що за людиною нема ґанджу.

Йому було під сорок. Це був високий, міцно збудований чоловік з карбованим суворим обличчям і гострим чіпким поглядом. Та, коли на Третяковому лиці з'являлася усмішка, він весь засвічувався мудрим теплом, і в такі хвилини кожен почував себе немовби винуватим за його повсякчасну стриманість, потребував відкрити душу.

До його хати ходили мов по відпущення гріхів, і він для кожного знаходив розумне слово, та, коли треба було що-небудь ухвалити громадою, коли, щоб не вдарити лицем в болото, Крицяки і Верешки починали пророчими голосами бабські теревені, йомууривався терпець, він зводився на весь свій велетенський зріст і кричав: "Ви не на суді, чорти б вас побрали! Вас ніхто ні в чому не звинувачує! Про діло кажіть, не показуйте, які ви мудрі!" Тоді всі гуртом нападали на Максима. Двірником2 вибирали когось іншого, забувши, наскільки важливо мати на цій посаді тямущого чоловіка, а через тиждень нищечком — у хату бокораша: і Крицяк, і Кошута, і Верешко.

Я любив дивитися, як він веде сплави. Красень! Розставить ноги на весь пліт і ніби вросте в нього. Я носив йому їсти на Ворітця — тут, перед водоспадом, бокораші робили постій. У камінній вибоїні ріка несамовитіє. Завжди підстерігає смерть чи каліцтво, бо досить у верхогір'ї випасти маленькому дощику — води прибуде на півліктя, а вже рве і заносить зовсім інакше, ніж перед тим. Третяк полуднує і поглипує на пороги. Очі круглі й нерушкі. Зморшки застигли кістяними пругами. Дивиться на бистрінь і наче уявки пливе-промовляє: "Ти бестія, Черемоше, але і я дідько". А вже як рубають линви, то вже справді не людина, а диявол. То вже одне: дараба, річка, він.

Третяк одружився у вісімнадцять літ. Звістку, що такий молоденький леґінь привів жінку, гуцули сприйняли похмуро. Але Максимові вже тоді не потрібно було чужих настанов. Згодом про його пригоду розповідали на кожних вечорницях.

Рослий і дужий, та з вигляду дзьобатий підліток, Максим прибув до підгірного села Мигове біля Берегомета. Тамтешні діди докумекали по що, змовилися покепкувати. Є, кажуть, гарні дівчата, але найвродливіша давно чекає пари, відважного леґеня. І біда: відважний ніяк не трапиться.

Максим здогадувався, що діди хитрують, одначе йшлося про відвагу! Серед ночі рушив до старої напівзруйнованої доменної печі — гамарні, як її називали в Миговому та й поза Миговим.

Між іншим, я чув про це з Максимових уст і пам'ятаю до дрібниць. Барон Мустаца3 якось сказав: "Славам не треба ні хліба, ні води — аби мали що пам'ятати і згадувати".

Навколо все притихло, ніби заслухалося скрадливими кроками темені. Знічев'я зітхнув бук, дзенькнув кришталями інею, як молода намистом. Спохватився, випростав гілку, проте знову зашелестів, і з розколини берега на нього з пересторогою зашушукала лестлива річка Мигавка. У вишині над головою небо випустило соромливу, як вранішня росина, зірку. Ця з переляку над безоднею закліпала, через мент, ніби погомонівши з хмарою, аби та трішки одсунулась, викликала для розради ще кілька дружок. І затанцювали, і все завмерло, звівши на них затуманені солодкою дрімотою очі.

Десь близько, не далі, як на переліт шпака, вгадуються гори. Товариство замислених віків... Стіжок із Довбушевими печерами! А там — стрімка ущелина, кряжевий заслін — як гребля, — і нема із прірви виходу.

Діди розповіли таке. З села не чутно, та коли сісти на потрісканому пні біля гамарні, то навіть взимі, коли земля скована морозом, ухо вловить шурхіт, схлипування, посапування, немовби хто повзе дном яруги. А межи тим — коли-не-коли — дівочий сміх.

Підходжу. Б'ють вічні теплі бур кути, булькотять гази над болотом, де колись черпали руду. Чекаю — сміху не чути. Задумався і... забувся.

Ті самі діди мені говорили, що після татар гамарня належала панові. Селяни відрами брали болото, вимивали руду, багато їх щоліта захлиналося в багнюці. Та став до ремесла один сільський леґінь, який показав при ділі незвичайний хист. Щоб хлопця не переманили інші магнати, пан поселив його в маєтку. Одначе через тиждень леґінь відмовився жити в поміщицькій садибі. Можновладцю доповідають: "Має дівчину в селі; голуб до голубки на край світу полине".

Зачепило це пана за живе. Став присікатися на гамарні. Одного разу в болоті втопилося троє селян. Кинули роботу інші. Над'їхав панисько — січе наліво і направо налигачем, досяг і леґеня. Той як мав у руках залізний гак, яким вигрібав перегарки, так з ним на пана. Замахнувся, але ж пана не сягнув — коня забив.

Зчинився шарварок. Гайдуки — до легеня, він їх гаком косить. Посіпак було щось зо три десятки, відтиснули хлопця до гамарні, той забрався на вершок, що лиш кулею дістати.