Друга планета - Сторінка 13

- Дімаров Анатолій Андрійович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Віч-на-віч. З мачете в руках. Я його рубав би, аж ошмаття летіло б!

—Знайдемо!— сказала тітка Павлина.— Не це, так інше, а знайдемо!

Ну, хай воно мені тільки попадеться!..

Потім ми спускалися з скелі. Тільки не знайомою доріжкою, а з протилежного боку: тітка Павлина помітила внизу, на дні глибокої ущелини, дивні квіти синього кольору. А коли її щось зацікавить, то тут вона забуває про все: не те що в ущелину — в самісіньке пекло полізе!

Спускатися було ще важче, аніж підніматись. З-під ніг весь час вислизало каміння, і треба було дуже пильнувати, щоб не зірватися з кручі.

Врешті спустилися: мокрі, хоч викручуй!

Тітка Павлина одразу ж подалася до квітів, наче вони не могли її почекати. Зблизька вони виявилися величезними, більше метра в діаметрі, й сині-пресині. А посередині в кожної по п’ять довгих вусиків із жовтими китицями… Отож тітка Павлина пішла до квітів, а ми з Жоркою, трохи перепочивши, вирішили прогулятися ущелиною.

—Далеко не забирайтеся!— гукнула нам тітка Павлина.

—Ні, ми тільки глянемо, що за отим закрутом.

За тим закрутом ще один закрут, а за ним ще один… Ми дерлися вище й вище, перелазячи через валуни, ковзаючись по мокрій гальці, а ущелина ставала все глибшою й глибшою, вона все тісніше стискалася високими стінами з темно-рудої глини. А ще вище підіймалися скелі, і деякі так нависали над нами, що ми аж голови вбирали у плечі.

—Жорко!— гукнув я до товариша, що йшов попереду.— Вертаймося назад!

Жорка мовби й не чує: зупинився перед стіною, щось роздивляється.

—Жоро, що там?!

Він повернувся, махнув до мене рукою:

— Іди сюди!

—Що там?!— кричу вже біжка.

— Іди, покажу.

Підбіг. Стінка, як стінка, та ж руда глина і більше нічого.

—Сюди глянь!

Придивився пильніше: якась ніби ниточка. Блакитна-блакитна.

—Що це?— питаю.

—А ти глянь під ноги!

Глянув: під ногами мов хто натовк блакитного скла. Так і виблискує. Нахилився, підняв шматочок — і в ньому одразу ж спалахнув ясний вогник.

Я так і охнув:

—Опал!

Жорка кивнув головою: він уже довбав гострим камінцем глину, вивільняючи жилу.

—Жоро, ти знаєш, що ми знайшли?!

Жорка продовжував колупати глиняну стіну. Тоді, піднявши найгостріший камінь, заходився коло жили і я.

—Нічого в нас так не вийде,— сказав я згодом Жорці: глина була тверда, наче камінь.— Треба гукнути тітку Павлину. В неї ж мачете… Ти постій тут, щоб не загубити це місце, а я швиденько змотаюся.

Тітка Павлина спершу не повірила:

—Які ще опали? Що ти вигадуєш?

—Та опали ж,— замалим не плакав я.— Справжнісінькі! Там отакенна жила!

—Така товста?— всміхнулася недовірливо тітка Павлина.

—Ну, може, трохи тонша… От пішли, самі глянете!

Тітка Павлина неохоче відірвалася од квітів, підібрала мачете.

—Пішли. Тільки швидше, бо ми й так забарилися.

Мене й підганяти не треба: біг попереду — де й сили бралися.

— І справді опали!— сказала зачудовано тітка Павлина.— Та ви знаєте, хлоп’ята, що знайшли?!

І заходилася довбати стіну.

Тепер, коли в нас було мачете, справи пішли веселіше: глина так і сипалася донизу, опалова жила проступала все виразніше. Спершу тоненька, мов ниточка, вона грубішала прямо на очах: стала, як палець завтовшки… згодом як два… А коли ми видовбали цілу печеру, то із стіни засвітилася жила завтовшки з долоню.

Тітка Павлина тепер уже не квапилася: обережно зачистила стінку, дістала із рюкзака ганчірочку, намочила із термоса, промила жилу. І стінку одразу наче прорізала блакитна блискавиця — зверху аж до низу. А на тому блакитному тлі спалахували яскраво-червоні вогники. Вони весь час рухалися, весь час мов стікали донизу ясним ланцюжком.

—Красиво?— спитала тітка Павлина, обличчя її аж цвіло.

—Дуже красиво!— видихнули ми із Жоркою.

Тітка Павлина провела по жилі долонею, з жалем одірвалася од стінки:

—Час, хлоп’ята, рушати назад…

—А жила?!— в один голос закричали ми.

—Жила ваша нікуди не дінеться. От повернеться твоя мама, Вітю, отоді ти й приведеш її сюди. Знаєш, який це буде для неї сюрприз? Поки що ж ми заберемо ті, що надовбали… Тут хоч би ці донести.

Ми й справді надовбали цілісіньку гору опалів. І вже жалкували, що в нас усього один рюкзак: у тітки Павлини.

—Вибирайте більші.

Натовкли майже повен рюкзак і ще лишилося стільки ж.

—А ці сховаємо,— сказала тітка Павлина.

Стали збирати опали, складати під жилою. І тут Жорка закричав:

—Дивіться!

Ми повернулися до нього: Жорка пильно дивився на опал, затиснений у руці.

—Що там у тебе?

—Посинів,— відповів Жорка налякано.

Я й собі підняв опал, підніс до очей. Камінь, щойно блакитний, враз став густо-синій, а всередині вже металися наполохано вогники.

—Насувається злива,— стривожено сказала тітка Павлина.

І тільки вона оте мовила, як гори мовби зітхнули: глухий, ледь чутний гуркіт докотився до нас з неба.