Друга планета - Сторінка 18

Ми похмуро відповіли, що згодні. А що нам робити? Не лишатися ж на оцій скелі, поки й з голоду помремо!

Мені одразу ж захотілося їсти. Так захотілося, що хоч каміння гризи!

І навіщо я полетів за тим держи-деревом? Потрібне воно мені!

—Пішли!— скомандувала тітка Павлина.— Поки почне смеркатися, треба пройти хоч з десяток кілометрів.

Їй легко було казати: «пройти». Тільки ми спустилися з скелі, тільки занурилися в джунглі, як під ногами зачвакало болото. Вода тут, мабуть, не висихала ніколи, ноги весь час роз’їжджалися в сирій глині, чіплялися за коріння. Скрізь, куди оком не кинь,— велетенські стовбури дерев, оброслі мохом, обплетені ліанами, а високо вгорі — щільне шатро, що майже не пропускає проміння. Душно, парко, наче в лазні, повітря якесь аж липке, просякнуте пріллю. Я бреду і бреду, ледь переставляючи ноги, і все в мене аж пухке: і голова, й руки, і груди.

Жорці ж дістається ще більше. Він набагато нижчий од мене і часто бреде у болоті по пояс.

А в животі аж кавчить — так хочеться їсти…

І чого я полетів на цю прокляту Венеру? Сидів би оце за чистим столом, а Джек подавав би обід…

При згадці про Джека в мене сльози навернулися на очі: так стало себе жалко! І на Джека образа запекла: сидить, мабуть, зараз у чистій квартирі, а ти міси тут болото.

—Відпочинок!— оголошує тітка Павлина.— П’ять кілометрів ми вже подолали…

Хи, п’ять кілометрів! Звідки вона знає, що п’ять кілометрів?

Дивлюся на тітку Павлину вже з люттю: мені здається, що вона навмисне нас сюди затягнула. Аби ми отут мучилися з голоду.

Тітка Павлина витирає тим часом корінь, що витикається з болота, запрошує:

—Сідайте, хлоп’ята! Тут сухіше.

—Не хочу!— відповідаю похмуро.

Вперто стою долі, хоч ноги просто підламуються.

—Не хочеш, як собі хочеш. А ми з Жорою посидимо.

Тепер я уже лихий і на Жорку. Він одразу ж примостився на корені. І не дивився б на них!..

—Ну, рушили далі, — трохи спочивши, мовила тітка.— Вже недалеко.

«Ага, недалеко! Цілих п’ять кілометрів! Вам добре іти: ви посиділи!..»

Бреду понуро за ними. І вже нічого довкола не бачу. Появися оте держи-дерево, не звернув би на нього жодної уваги: попер би прямо на нього.

—Галявина!— вигукує тітка Павлина.— Хлоп’ята, галявина!

Попереду й справді світлішає. І під ногами немає болота. Тільки мох та перепріле паліччя.

Високо піднімаючи ноги, Жорка біжить на те світло. Він завжди отакий: як тільки щось побачить цікаве, так одразу ж забуває про втому. Ми й дійти не встигли, а вій уже видерся на високе дерево, що росте посеред галявини.

—Віть’ю, лови!— І жбурляє донизу довжелезні зелені ковбаси.

—Схоже на банани,— каже тітка Павлина. Піднімає метрову ковбасу, нюхає, пробує сколупнути тверду лискучу шкірку.— Жоро, їх їсти можна?

—Можна!

Примостившись на гілляці, Жорка наминає, тільки шкірки летять на землю.

—Ну, якщо можна їсти…— І тітка рішуче впивається в банан зубами.

А в мене одразу ж — повен рот слини. І спазми у животі.

—Вітю, чого ж ти?

Піднімаю одну із ковбас,— ого, яка важкенна!

Банани я вже не раз куштував: на Землі, вдома. Татко їх дуже любить, а мама терпіти не може: каже, що сира картоплина і то смачніша. Я ж до бананів був просто байдужий. А зараз здалося, нічого смачнішого ще не їв. Мов ананас, але набагато духмяніший. М’якушка ніжна-ніжна, так і тане в роті.

Ум’яв майже всю «ковбасу». А Жорка знову гукає згори:

—Віть’ю, лови ще!

—Не хочу!

Я вже на них пересердився: на Жорку й тітку Павлину. Вони обоє хороші, то я просто так…

—Тут і заночуємо,— вирішує тітка Павлина.

Зібрала всі банани докупи, склала під деревом.

—Рвіть, хлоп’ята, траву!

Ми із Жоркою, який спустився з дерева, швидко нарвали трави, наносили цілі оберемки. Тітка Павлина вимостила — постіль, кращої й не треба!

Полягали рядком. Лише зараз відчув, як натомився. Тіло болить, м’язи судомлять. Хочеться спати, а заснути не можу. Тільки очі заплющу, так і бачу то болото, то воду. Отой скажений потік.

Крутився, вертівся — ліг прямо на спину.

Небо високе-високе і все наче з срібла. Сяє — не видно й зірок. Я вже звик до нього, а спершу було якось аж дивно. Велетенські дерева обступають з усіх боків галявину — ніде й не шелесне. Довкола усе мов вимерло. Та й хто в болотах оцих житиме?

Хотів запитати тітку Павлину, чи довго ще нам вибиратися, та й не зчувся, як заснув…

Прокинувся од того, що приснилася пожежа. Наче загорівся будинок, отой, в якому мешкаємо на Землі. Вибіг на лоджію — вогонь аж гоготить довкола. Метнувся по махольот, а він теж у вогні. Я од страху й прокинувся.

Лежу із заплющеними очима, а в повіки так спалахи й б’ють.

Невже ліс загорівся?

Сів, очі розплющив — ліс не горів. Зате все небо переливалося вогнями. Білі, червоні, сині, жовті, зелені — вогні котилися гігантськими хвилями з краю в край. Та ось хвилі наче осіли, і на сріблястому тлі з’явилися вогняно-сліпучі стовпи. Мов увімкнув хтось гігантські ліхтарі. Стовпи палахкотіли все яскравіше і яскравіше, вони то перехрещувалися, зливаючись, то знову розходилися, аж поки враз зникли, і небо знову запнула срібляста завіса. Я вже подумав, що все скінчилося, коли із-за небокраю, одна за одною, попливли догори величезні яскраво освітлені кулі. Повільно обертаючись, мінячись всіма кольорами веселки, вони підіймалися вище й вище, і я, не витримавши, розбудив тітку Павлину.