Друга планета - Сторінка 25

Потім нас знову допитували: в кімнаті з чорними стінами й стелею, з чорним склом у вузьких вікнах-бійницях. Домагалися зізнання, що ми шпигуни й агенти якоїсь іноземної держави, що хотіли вбити якогось там фюрера. Та не домігшись нічого, повели в інше приміщення: величезний квадратний коридор, так яскраво освітлений, що я спершу аж замружився. І праворуч і ліворуч в коридор виходили заґратовані двері. Над ґратами, на великих таблицях, було щось написано: знайомими літерами, якими користувалися й ми, але якісь незрозумілі слова. Над одними було: «Итнемеле інвирдіп», ще над одними: «Іцничолз інчитілоп інчепзебен овилбосо». Що означали ті написи, я не міг зрозуміти, як не вчитувався. Всі камери були порожні, лише в тій, над ґратами якої висіла таблиця «Итнемеле інвирдіп», сиділо кілька орангів. Вигляд у них був настільки жалюгідний та нужденний, що мені їх стало жалко, хоч я, чесно кажучи, усіх їх повбивав би!

—Хто то?— поцікавилася тітка Павлина: вона навіть тут, у в’язниці, все роздивлялася так, наче її привели в лабораторію.

—Підривні елементи,— буркнув тюремний перекладач.

—А тут що написано?

Тітка ткнула пальцем в найбільшу таблицю.

—Особливо небезпечні політичні злочинці, — прочитав перекладач. І мстиво додав: — Саме тут ви й будете сидіти!

Тітка Павлина не зводила очей з таблиці. Вона аж губами ворушила, щось про себе читаючи.

Ось її очі радісно зблиснули, вона показала вбік таблички з написом: «Итсіхрана».

—А там написано: «Анархісти»?

—Анархісти,— ствердив ошелешений перекладач.

—Зрозуміло!— сказала тітка Павлина.— Як я не здогадалася одразу?

Вона вся аж сяяла, така була задоволена. І тільки ми залишилися самі в камері, як поділилася з нами своїм успіхом:

—Знаєте, хлоп’ята, що в них за мова?

Звичайнісінькі наші слова, тільки перекручені задом наперед!

—Як це — задом наперед?

—А отак. Оце як у нас зветься?

—Ну, стіна.

—А по-їхньому буде: анітс… А оце?

—Підлога.

—А в них — аголділ… Не вірите? Тоді проведемо невеликий експеримент. Хочете, я попрошу в сторожі води?

Мені одразу ж захотілося пити. Так захотілося, наче я цілий вік росинки у роті не мав. Жорка теж облизав губи.

—Хочемо!

—Тож слухайте: я підійду зараз до ґрат, гукну наглядача і скажу: — «Принеси нам води».

—Так він вас і зрозуміє!

—А я вимовлю ці слова по-їхньому. Стежте за мною.

Тітка пішла до дверей, заторсала ґратами. По той бік одразу ж виникла чорна постать наглядача.

—Идов ман исенирп!— вимовила по-складах тітка.

Оранг вирячився на тітку так, наче його стукнули чимось важким по тім’ю. Потім щось вигукнув, побіг у глиб коридора. За якийсь час повернувся уже з іншим орангом.

—Идов ман исенирп!— повторила їм тітка Павлина.

Другий оранг ляснув себе по стегнах і зареготав. А дивлячись на нього, заіржав і наш наглядач.

—Идов!.. Идов!..— уже кричала сердито тітка Павлина.— Води, йолопи ви неотесані!

—Вони ж цього не зрозуміють!— здобувсь я на слово.

Тітка Павлина торснула востаннє грати й відійшла од дверей. Вигляд у неї був зовсім убитий.

—Невже я помилилася?— бубоніла вона.

Оранги ж, нареготавшись, зникли. Та невдовзі знову появилися: наглядач ніс повне відро води.

—А що!— святкувала свою перемогу тітка Павлина.— Я ж вам казала!

Ми змушені були схилитися перед її геніальністю. Тим більше, що вода була як ніколи смачною.

Я сумнівався тільки в одному:

—А чому тоді «Адольф Гітлер» написано не задом наперед? І слово «хайль»?

—Мабуть, оранги, запозичивши фашистську термінологію, вирішили зберегти окремі слова незмінними, щоб підкреслити їхню значимість. Як найголовніші атрибути фашизму… Але поки що це лише припущення.— Тітка Павлина терпіти не могла не підтверджених висновків.— Побачимо.

Жили ми два дні в отій камері.

Першого ж дня, десь аж під вечір, тітку Павлину потягли на допит. Ми з Жоркою місця собі не знаходили, чекаючи на тітку. Нам все здавалося, що її катують, добиваючись зізнання у шпигунстві. Побачивши її в коридорі, ми так і кинулися до ґрат. Тітка Павлина була ні закатована, ні побита. Навпаки: очі її сяяли.

—Знаєте, із ким я щойно розмовляла?— запитала вона, як тільки зачинилися за нею двері.— З твоїм, Вітю, татком!

Серце моє так і тьохнуло:

—З татком!.. Він теж у в’язниці?

—Ні, не у в’язниці… Угадайте, хто він вараз такий?

Я терпіти не можу оцю тітчину звичку: як що, так і задавати загадки! Мені аж сльози навернулись на очі!

—Гаразд, скажу вже, якщо ви такі недогадливі.— Тітка помітила, мабуть, мій стан.— Твій, Вітю, татко, в цій країні неабияке цабе. Він особистий історик самого фюрера.

— Історик?.. Фюрера?.. Нічого не розумію!

—Оранга Третього. Що править нині оцим краєм. Фюрера й напівбога оцієї вищої раси.

—А хто ж тоді бог?

—Богом вони проголосили Гітлера. Того самого, пам’ятник якому ми бачили. А фюрер — його наставник на Венері й обов’язково повинен мати ім’я Оранг. Це уже третій… Отже, перед ним було вже два…