Дума про невмирущого - Сторінка 15

На станцiї Бузулук, бiля в’їзного семафора, лейтенант уперше побачив снiг. Бiлий, чистий, м’який снiг лежав мiж бiленькими, тонкими берiзками i вабив до себе, мов давно не бачена кохана дiвчина.

Лейтенант вискочив з вагона й з розгону врiзався головою в снiг, як у воду, І з iнших вагонiв теж вистрибували люди у вiйськовому й теж заривалися в снiг, смiючись i борюкаючись, мов дiти.

Лейтенант повернувся до свого вагона. В Ташкентi вiн нiяк не мiг потрапити на поїзд i зумiв влаштуватися в службовому вагонi тiльки завдяки допомозi випадкового земляка. Тепер лейтенант хотiв поговорити з земляком i про оцей снiг, i про те, що над Днiпром тепер шелюги вже одяглися срiблястими, м’якими котиками, i про те, якi червонi маки цвiли в Каракумах, коли вiн вiд’їздив звiдти. Але земляк спав, утомлений нiчним чергуванням.

Лейтенант знову сiв бiля вiкна й став дивитися. На станцiї Кiнель вiн зiйшов з поїзда й дав телеграму в Саратов Карцевiй Катеринi. В нiй було написано: "Їду на фронт через Куйбишев Цiлую Андрiй".

Вiн потрапив па фронт в Брянськi лiси, пiд Жиздру, в тi самi мiсця, якi колись оспiвав Тургенєв. Коли вiн приїхав у свою дивiзiю, ще йшов снiг, лапатий, мокрий, якийсь сiрий, i пiд ногами чавкала твань. А тодi перед його очима лiси одягалися шумливим листом, вiн бачив, як уночi зацвiтали глiд i шипшина, як червонiли посеред листатої папоротi полуницi i на дубах з’являлися сизi, продовгуватi, як автоматнi патрони, жолудi.

А якi роси були там! Якi соковитi жита росли довкола березових гайкiв i як нагадували вони Андрiєвi степовi шумливi пшеницiТа й увесь цей край з його небаченою красою чомусь нагадував молодому лейтенантовi його рiдну Україну, i вiн поклявся сам собi, що битиметься за нього ще з бiльшою впертiстю, нiж тодi, влiтку сорок першого.

Попервах Андрiя призначили начальником артилерiї стрiлкового полку. Вiн жив разом з начальниками полкових служб у великому гарному селi, в кiлькох кiлометрах од переднього краю, i мусив час од часу давати в штаб полка вiдповiднi зведення про батарею протитанкових гармат, про мiномети i про батарею "сiмдесятишестимiлiметровок". Серед начальникiв служб Андрiй був наймолодший i вiком, i званням. Але тодi на фронтi ще рiдко траплялися люди з орденом Червоного Прапора, i тому лейтенанта Коваленка берегли. Коли нiмцi почали обстрiлювати розташування штабу з важких гармат, командир полку розпорядився, щоб для Андрiя й начхiма полка капiтана Пряхова обладнали мiцну, добре захищену землянку. Андрiй нудьгував у землянцi так само, як i в хатi. Цiлими днями вiн ходив по передовiй, спав на батареях, проводив ночi разом з протитанкiстами в бойовiй охоронi. А капiтан Пряхов тим часом займався "алхiмiєю": з чого тiльки мiг добував спирт. Вiн пив усе, що горить. Коли в трофеях, захоплених пiхотинцями або артилеристами, траплялася якась пiдозрiла рiдина, її несли до капiтана Пряхова, той пробував її на соломинку — чи горить — i авторитетно заявляв:

— Раз горить, значить органiзм зможе спожити. Коли в полк прибула партiя бляшанок з сухим спиртом для пiдiгрiвання їжi в польових умовах, Пряхов не дав у батальйони жодної бляшанки, а влаштував у себе в землянцi перегонний завод i кiлька днiв перетворював драглистий сухий спирт на рiдину, "придатну для споживання". У нього скрiзь було безлiч друзiв, І вiн, вiдповiдно до їх кiлькостi, розфасовував свiй спирт, використовуючи для цього все, що було пiд рукою: старi пляшки, бутилi, солдатськi котелки, кухлi i навiть гiльзи од "сорокап’яток". Все це було розставлено на спецiально припасованих поличках пiд самою стелею землянки i розставлене в такому порядку, що йому мiг би позаздрити найретельнiший лаборант.

Тож можна собi уявити весь той жах, який охопив капiтана Пряхова, коли вiн, повернувшись якось до землянки, побачив там свого спiвмешканця з пiстолетом у руках. Андрiй сидiв на порозi землянки, поставивши бiля своїх нiг довгастий цинковий ящик з патронами, i бив з свого ТТ по банках, бляшанках, котелках i кухликах капiтана Пряхова, бив методично, майже не цiлячись, але без промахiв.

— Що ви робите? — закричав Пряхов.

Андрiй навiть не озирнувся. Вiн повiв пiстолетом управо — бах! — i скляна сулiя з тонким дзенькотом розлетiлася на друзки. Бах! — i з високої гiльзи задзюркотiла прозора рiдина. Бах! — i кухлик з спиртом полетiв на пiдлогу.

— Що ви робите? — повторив капiтан, хапаючи Андрiя за руку.

— Набрид менi оцей горiлчаний завод,— спокiйно сказав Коваленко.— Невже вам не соромно, капiтане?

— Ви ще молокосос мене вчити! — верескнув Пряхов.— Я доповiм про вас командиру полка!

— А оце бачили? — помахав у нього перед обличчям папiрцем Андрiй.— Рапорт з проханням звiльнити мене вiд вашого товариства. На передову прошусь, у батарею. Зрозумiло?

Капiтана Пряхова кудись перевели з полку, а Коваленка хотiли призначити командиром штабної батареї, але Андрiй попросився в протитанкову батарею, до своїх "сорокап’яток".

І от вiн знову бiля них, бiля цих маленьких зелених гарматок. Вiн вигадує для них новi й новi укриття, вивчає з солдатами пiдкалiбернi снаряди-болванки, якi пробивають найтовщу броню, вiн штурмує разом з пiхотними батальйонами фашистськi дзоти. Недаром же ця артилерiя називається батальйонною. І однаково в Андрiя залишається ще багато вiльного часу. В такi години вiн пише листи Катi. Батьковi й матерi вiн писати не може. Україна ще й досi окупована.