Душниця - Сторінка 8

Найчастіше підряджають хроніста й розповідають йому все, що пам’ятають про людину. Ну, іще дають подивитися фото, документи… Потім він пише, це затверджують люди, котрі юридично вважаються найближчими, пам’ятетворчими. Коли щось не так – звісно, виправляють. І фінальну версію віддають до душниці.

– А про бабусю хто писав?

– Про бабусю, – сказала мама, – дідусь писав. Узагалі-то, про обох твоїх бабусь і про другого діда теж.

– Тільки він, – додав батько, – був поетом. А ми з мамою аж ніяк не письменники.

– Слухайте, – сказав Сашко. – Слухайте, а давайте так. – Він і сам тільки зараз збагнув, що збирається запропонувати. Йому не дуже подобалася ця ідея. Геть не подобалася. Але мама… – А давайте я візьму і до грудня зроблю щось на кшталт чернетки курикулуму? А ви потім підправите. Га?

Батько зиркнув на нього так, наче на Сашчиному місці раптом опинився балакучий єнот.

– А вчитимешся коли?

– Та що вчитися! – з удаваною байдужістю махнув рукою Сашко. – Пусте, до кінця року нічого серйозного вже не буде. Ну, там геометрію трохи підтягну, а так усе гаразд. Чесно!

– І на якому матеріалі ти збираєшся писати свою чернетку?

– Ну-у-у… Ви мені розкажете про діда, еге ж? Мамо? І плюс ще його нотатки… якщо можна, певна річ, аби я їх прочитав.

– Я подумаю, – пообіцяв батько, – щодо нотаток. Нумо, любий друже, підготуй мені до вихідних план робіт. Намітиш – тоді й поговоримо. – Він перезирнувся з мамою і підморгнув їй. Та усміхнулась у відповідь – не звичною своєю втомленою усмішкою, а справжньою, щирою. Такою, що в Сашка зайшлося від щастя серце.

Про те, чого це йому вартуватиме, Сашко намагався не думати. У принципі, вирішив, це навіть на краще. Адже до кінця навчального року треба зробити проект: типу, провести маленьке дослідження. Сашко скаже, що займеться вивченням життєвого і творчого шляху свого знаменитого діда. Навряд чи ідею забракують. І вже ніякий Курдін надалі не посміє плескати язиком про "дикунів, котрі не поважають своїх предків".

Ідея подобалася Сашкові дедалі більше. Він швидко впорався з уроками й витяг із полиці одну з дідових збірок. Здмухнув пил, влаштувався за столом перед кулькою.

Це, зрештою, позбавляло ще однієї проблеми: старомодну книжку, що її не встиг дочитати дід, Сашко подужав. Але дотепер навіть не уявляв, що далі. Зараз усе вирішилося саме собою.

Він прочитав уголос декілька віршів. Як на нього, непоганих, але якихось… наче рваних. Неприємних на слух. Не Святослав Долинський, це точно.

Прочитав ще декілька. Сам час від часу тихцем поглядав на кульку.

Нічого. Сашко відчув дивну суміш розчарування і полегшення. За кілька останніх тижнів кулька, здається, змінилася. Зовні все залишалося по-старому, але вже не так сильно гойдалася під порухами неіснуючого вітру, не так сильно смикала за ланцюжок. Напевно, скоро доведеться віднести її в майстерню, щоб перевірили на герметичність. Але й це допоможе ненадовго.

Кулька видихалася.

Сашко навіть думати не хотів, як відреагує на таку новину мама.

* * *

Виявилося, що в Настиного брата було безліч друзів серед меншаків. Після уроків Сашко прибіг у вестибюль, де Настя збирала всіх запрошених. Галас стояв до небес. Двійко малюків уже щодуху гамселили одне одного, щокатий опецьок задумливо смоктав пальця, а дівчина з куцими кісками вмостилася на підвіконні й читала книжку. Ще п’ятеро чи шестеро займалися хто чим.

Нічогенька компанія. Лебідь побачить – глузуватиме роками.

– Агов, бійці, – гукнув Сашко, – ви точно нічого не наплутали? Тут, типу, день народження намічається, не конкурс "У кого більше фінгалів".

Розбишаки витріщилися на нього, шморгаючи носами.

– А ти взагалі хто? – запитав той, що із зачіскою їжачком.

– Він – мій друг, – сказала Настя. Вона підійшла непомітно: вбрана святковіше, ніж зазвичай, із братовою кулькою в руці. – Ну що, ходімо?

Дітлахи закивали й рушили за нею до виходу. На подвір’ї було людно: перша зміна розходилася по домівках, друга підтягувалася до початку занять. День сьогодні видався не по-осінньому теплим і сонячним, тому ні на уроки, ані додому ніхто не поспішав.

Біля паркана, лінькувато перемовляючись і презирливо оглядаючи малечу, сиділо Рукоп’ятове кодло. Сам Рукоп’ятов теж був тут, зухвало курив, час від часу зиркаючи у бік директорських вікон. Помітив там рух, поквапом загасив цигарку й щось сказав своїм. Ті зареготали.

Потім Дімон Циркуль штовхнув у бік Антипова й мовчки вказав на Сашка з Настею, оточених дітлахами. Кодло замовкло, просто дивилося їм услід. Сашко аж потилицею відчував їхні погляди.

Позаду почулося тупання чиїхось ніг.

– Коли що, – сказав Сашко Насті, – не втручайся, добре?

Він обернувся, готовий до всього.

Ну, чи майже до всього.

– Привіт, – сказав Курдін, підкреслено його ігноруючи і звертаючись до Насті. – Пробач, що спізнився – Літератич, гад!.. – Він не договорив, махнув рукою, переводячи подих. Потім пішов поряд, але так і не застібнув куртку, з показовою недбалістю дозволив обом кінцям шалика майоріти на вітру. Франт.

"Теремок" був за два кроки від школи, на тому боці вулиці. Сюди часто втікали з уроків; як і в усіх схожих на цю дешевих їдальнях, ціни тут були доступні, страви – без витребеньок ("Шкідливі", – вважала мама; "Смачні", – не поступався Сашко). Оформлення нагадувало ігрову кімнату пересічного дитсадка, але нікого це не бентежило.

Настині батьки викупили на кілька годин банкетну залу й уже чекали біля входу в "Теремок". Височенна Настина мама увесь час то усміхалася, то стуляла губи в тонку ниточку – ще мить і розридається. Батько тримався з похмурою гречністю, але, здається, не схвалював усієї цієї авантюри з днем народження. Вони розрахувалися з адміністрацією й одразу поїхали.

Виникла пауза. Усі розсідалися за круглим столом з отвором по центру. Настя із Сашчиною допомогою повісила туди кульку брата, і та ледь помітно погойдувалася, хоча вікна були зачинені, а двері замкнені.

Принесли торт зі свічками, чай, гарячий шоколад, молочні коктейлі.

– Ну що, – промовив Курдін, підводячись, – можна я почну?

Він помовчав, аби переконатися, що всі його слухають.

– Денис був… – Курдін запнувся, густо почервонів і знову почав, повернувшись до кульки. – Денисе, ти хороша людина. Мені пощастило, що в мене такий двоюрідний брат. Хоч і двоюрідний, а наче рідний. Ти завжди бу… кхм… умієш бути добрим і веселим, це чудово. Бо зазвичай люди супляться більше, ніж усміхаються, і… – він почервонів ще дужче, хоча, здавалося, це було просто неможливо, – …і частіше образять, ніж пробачать. Ображати простіше, тоді здаєшся сильним і сміливим. Пробачити чи вибачитися важче. А ти умі… умієш це. З тобою стає трішки ліпше. Це здорово. Це важливо.

Він сів, витер спітнілий лоб. Знову підвівся.

– Подарунок, мало не забув! Ось, вітаю! – Курдін виклав на стіл перед кулькою новенький плеєр в упаковці й декілька дисків з аудіокнигами. – Слухай на здоров’я, сподіваюся, тобі сподобається.

Малюки заплескали, Сашкові нічого не лишалося, як приєднатися до них. "Двоюрідний брат, он як!.."

Далі підвівся щокатий опецькуватий хлопчак, витяг нарешті з рота свій палець і розродився довгою, з паузами, промовою. Він згадав кілька кумедних випадків, привітав Дениса з "днюхою" і поклав поряд із плеєром розмальовану картонку. Саморобний curriculum vitae.

– Наше життя, – зосереджено повідомив хлопчак, – це те, якими нас пам’ятають інші. От, я пам’ятаю і пам’ятатиму тебе таким.

Невдовзі виявилося, що всі однокласники Настиного брата принесли такі самі картонки. Кожен написав про те, яким йому запам’ятався Денис, кожен сам оформив свій варіант курикулуму. Виглядало це все – наче роботи переможців дитсадівського конкурсу з малювання: кривуваті літери, квіточки-листочки на берегах, метелики, пташки та інші кролики внизу. Але Сашкові й на думку не спало б над ними сміятися.

Нарешті дійшла черга і до нього. Сашко обмежився коротким привітанням і вручив, точніше, поклав перед кулькою Дениса подарунок. Аудіокнигу з дідовими віршами, начитану самим автором років п’ять тому. Один вірш Сашко прочитав уголос. Не збирався й навіть не знав, що досі пам’ятає його, доки не почав. Просто раптом захотілося прочитати. "Ми злетимо у небеса, та не в землі коріння наше – в серцях залишиться навіки".

Потім узялися за торт. З цим виникла невеличка затримка. Свічки; треба ж було їх комусь задути.

Сашко навіть не знав, чи розуміє Настин брат, що його вітають. Після того випадку в душниці він дуже рідко чув голоси, бо навчився свідомо глушити їх, гнати геть із голови. Але тут, у цій кімнаті з квіточками на стінах, звичайними повітряними кульками під стелею, з розмальованими дерев’яними стільцями, Сашко час від часу чув стишені дитячі схлипування. Так, наче з іншого кінця слухавки.

– А тепер, – сказала Настя, – допоможімо Денисові задути свічки.

Вона заспівала "З днем народження тебе!", решта підхопили, встали й заплескали в долоні. Сашко також встав, але його раптом вразило відчуття абсурдності того, що відбувалося. Пародія на день народження. Якби вітали когось, хто потрапив у катастрофу й лежав, закутий у гіпс, – і то було б не так жорстоко.

Це застілля потрібне Денисовій мамі, потрібне Насті. А тому, хто зараз перебуває в кульці… Ні. Точно не потрібно.

Дивно, що цього ніхто не розумів.

На рахунок "один, два, три!" всі вони нахилилися, щоби задути свічки, але раптом кулька в центрі столу різко гойднулася до торта – і свічки згасли самі.

Запанувала розгублена тиша. Порушив її чийсь голос:

– Пробачте, я, здається, помилився кімнатою.

Чоловік у зім’ятому пальто й спортивній шапочці стояв у дверях і зніяковіло кліпав очима. Здається, він хотів іще щось спитати, але передумав і вийшов. Сіпнулася ручка, клацнув замок.

І, подумав Сашко, жодних чудес. А ти як хотів?

Жваво перемовляючись, узялися розкладати торт по тарілках. Урочистість моменту розтанула, за столом знову були просто діти, які обожнюють солодке й люблять пустувати.

Дивне свято. Вони всі веселилися, навіть Настя, – і Сашко раптом перейнявся цим настроєм. Він немов би забув усе, що з ним сталося за останні декілька місяців. Ласував досхочу тортом, перезнайомився з дітворою, реготав, підколював дівчинку з кісками, сперечався із задумливим опецьком про книжки, обговорював старі фільми з Настею – і лише на Курдіна не звертав уваги, ніби того взагалі тут не було.