Fata morgana - Сторінка 16
- Коцюбинський Михайло Михайлович -— Нещастя… — повторює за ним Маланка.
— Дуже скалічив?
— Не знаю. Одні кажуть — відтяло руку, а другі — пальці.
— Боже мій, боже…
Маланка товчеться у пітьмі, як миша у пастці, а що хотіла зробити — не знає. Нарешті Гафійка подає їй спідницю.
От тобі й грім!
Яке безконечно довге село. Там, на гуральні, нещастя, Андрій вмер, може, он лежить, довгий і нерухомий, а тут ті хати, сонні і тихі, одну минеш, друга встає на дорозі, як безконечник. За тином тин, за ворітьми ворота… Чутно, як худоба в оборах важко сопе та Гафійка нерівно дихає поруч Маланки. А гуральня далеко.
Тільки тепер помічає Маланка, що за нею поспіша хлопець з гуральні.
— Ти бачив Андрія?
Хтось чужий поспитав, а хлопець зараз говорить.
Ні, він не бачив, його послали. Оповідає щось нудно і довго, але Маланка не слуха.
Ось вже дихнула нічна вогкість ставка, і раптом, за поворотом, рядок осяяних вікон різнув їй серце. Гуральня бухає димом і вся тремтить, ясна, велика, жива серед мертвої ночі.
На подвір’ї купка народу, а серед неї світло. Андрій помер. Вона кричить і всіх розпихає.
— Мовчи там, бабо!..
Сердитий голос її спиняє, вона раптом змовкає і лиш покірно, як битий песик, водить очима по людях. їй пояснюють:
— Він, бачите, був в апаратній…
— Біля машини, значить…
— Біля машини, — каже Маланка.
— Держав маслянку, а шестерня раптом і того.. і повернулась…
— І повернулась, — повторяє Маланка.
— Він тоді правою лап, щоб схопити маслянку, а йому чотири пальці так і відтяло.
— При самій долоні.
— Живий? — питає Маланка.
— Живий… там фершал.
Долі світиться світло а що там роблять, який Андрій — Маланка не знає. Тільки тепер почула, що стогне. Значить, живий.
Врешті той самий сердитий голос гукає:
— Тут жінка? Ну, бабо, йди…
Робочі дають їй дорогу. Вона бачить щось біле, наче подушку, і тільки зблизька помічає жовте як віск обличчя, якесь зсохле, маленьке, чорне, скривлений рот
— Андрійку, що ти зробив з собою? Мовчить і стогне.
— Що з тобою, Андрію?
— Хіба я знаю?.. Калікою став… Збери мої пальці.
— Що ти кажеш, Андрійку?
— Збери мої пальці, закопай в землю.. Я ними хліб заробляв… Ой… боже мій, боже…
Підійшли двоє робочих і забрали Андрія. Не дали Маланці поголосити.
В апаратній Маланка шукала Андрієвих пальців Три жовтих, в олії, цурпалки валялись долі біля машини, четвертого так і не знайшла. Вона загорнула знахідку в хустину і взяла з собою.
Вранці Андрія одвезли в лікарню, в город, а Маланку покликав сам панич Льольо. Він довго сердивсь кричав на неї, як на Андрія, але, спасибі, дав п’ять рублів.
За три тижні Андрій повернувся. Худий, жовтий, посивів, рука в черезплічнику.
— Болять в мене пальці, — жалівся Маланці.
— Та де ті пальці?
— Як ворухну ними — а все кортить, — так І болять. Ти їх поховала?
— Авжеж. На городі.
— Що ж будем робити? — журилась Маланка.
— Як «що»? Піду на гуральню, нехай поставлять на іншу роботу.
Але в конторі сказали, що калік не приймають. До панича Льоля і не пустили.
— Се добра справа, — кричав Андрій. — Робив, пане добродзею, на сахарні дванадцять літ — не чужа ж вона була, а твого тестя, — тепер у тебе руку при машині скалічив, а ти мене викидаєш як щось непотрібне…
Тоді ходила Маланка. Просила, благала — не помоглося. І так, кажуть, великі втрати: за лікарню платили, п’ять рублів дали, а скільки мороки…
— От і маєш, Андрійку, гуральню! — шипіла Маланка, зганяючи злість.
— Мамо… що я вам скажу…
— А що там, Гафійко? Гафійка нерішуче мовчала.
— Та кажи вже, кажи.
— Піду я в найми.
Маланка підняла руки. Вона знов за своє!
Всі її сердять, дратують, хоч забирайся з світа.
— Ви не журіться, мамо. Так було б краще. Тато не зможуть вже заробляти — куди їм? А настане зима…
— Мовчи! Чого ти вчепилась душі моєї! Я вже й так стала неначе тінь.
Гафійка замовкла, їй було досадно. От — мати хлипа, а хто зна чого.
Довго Маланка сякала носа та утирала сльози.
Гафійка подумала вголос:
— Якраз Підпара шукає дівки.
Маланка уперто мовчала.
Так воно і розпливлося, як завжди.
А Андрій лютував. Голос став в нього ще більше пискливий, жіночий. Коли він сердивсь, краска заливала йому лице, від чого вуси біліли, наче молочні.
— Багачі! Фабриканти! Зробили з мене каліку, а тоді і нагнали. Забрали силу, випили кров, та й став непотрібний.
Кожному стрічному Андрій тицяв скалічену руку.
— Ось подивіться, що з мене зробили. Дванадцять літ сотали жили, дванадцять літ паслися мною… То така має бути правда на світі? А, сто сот крот…
Андрій від Хоми перейняв лайку.
Він нахвалявся:
— Се їм так не минеться, чужа кривда вилізе боком.
Нахвалки ті дійшли до пана, і він перестав посилати Андрія на пошту. Тепер на пошту ходив вже інший.
«Що ти зробиш йому, гладкому? — думав Андрій. — У кого сила, у того й правда. Ми — як худоба в пана. Та де! Він худобу пожалує швидше, бо оддав гроші за неї. Правду казав той Гуща…»