Гастролі - Сторінка 8

— А чом би пак і не забрать килимів? Застелимо килимами якийсь паскудний номер в гостиниці, а один килим почепимо на стіні. Ти сядеш на ліжку, уся обгорнута оцими взорцямн, а я дивитимусь та надивлятимусь на тебе.

— І вже! Дай мені покій з такою тяганиною! Це твої вигадки. Позапаскуджуємо гарні килими та ще й усякої нужі навеземо з тих смердячих закапелків, їдь сам і шли мені мерщій грошей, та ще й чимало грошей. А я отутечки заходжусь чепурить нашу оселю, — сказала жінка й вийшла, щоб лаштувать стіл до вечері.

Літошевський зоставсь сам у горниці й задумавсь. В горниці стало тихо. Навіть тьохкання соловейка не доходило до його. Тільки десь здалеки, в час великої нічної тиші, йшов шум од греблі та од спуста, неначе десь гув та шумів далекий водоспад.

Незабаром жінка гукнула з далекої кімнати й покликала його вечерять. На столі стояла в тарілці шинка. Коло стола крутились два гладкі коти й нявкали, просили їсти.

Софія Леонівна не шкодувала шинки для котів, вбатувала ножем два здоровецькі шматки дорогої білоцерківської шинки й кинула на підлогу котам. Вона дуже любила котів, ніби своїх дітей. Коти живились завжди тим поживком, який вона сама вживала за столом. Ці котяки так розледащіли, що нехтували миші, ніколи не ходили на полювання, тільки вигрівали боки на сонці на ґанку…

«Сама собі дивуюсь! Ситих котяк люблю, а гладких чоловіків не зношу й ненавиджу, — думала Софія Леонівна, вхопивши на руки одного котяку й гладячи його проти шерсті. — Чудна та вередлива людська вдача…»

Випивши по дві чарки доброї горілки, Літошевський і Софія Леонівна кинулись на шинку. Незабаром наймичка принесла вареники, що аж ніби плавали в маслі. Софія Леонівна вхопила на тарілку вареника, розрізала на дві половинки й покуштувала. Варяниці були дуже товсті й цупкі, навіть з шурубалками всередині.

— Одже я через тебе не догляділа вареників. Устя товсто викачала коржа, і варяниці вийшли товсті. Ще й, здається, вареники трохи перекипіли. А все то через тебе. Заманулось тобі милуваться та голубитись отам на канапі. А теперечки набивай пельку якимись шкурлатками. І сам нічого не робе, б’є байдики, і мене одриває од діла, — забубоніла низьким альтовим голосом Софія Леонівна.

Літошевський не дуже вважав на те бубоніння й уплітав вареники на всі застави. Він вже звик до жінчиної лайки та сварки. Вона бубоніла та лаялась сливе з ранку до вечора, і чоловік вже не прикмічав того, як люде не прикмічають повітря, котрим дишуть.

— Усте! — гукнула Софія Леонівна, — навіщо ти повикачувала товсті варяниці, ще й тіста не вимісила, бо я чую тверді шурубалки, ніби в вишкрибках? Од тебе тільки одвернись, то й накоїш лиха. Не стовбичити ж мені в тебе над шиєю! — гомоніла Софія Леонівна, позираючи на Устю злими очима. Устя стояла ні в сих ні в тих і тільки кліпала віками та лупала очима.

— Бо в нас викачують такі коржі; я думала, що буде саме добре, — одмагалась Устя.

— В нас… Де ж то в вас? Скільки раз я тобі товкмачила! А ти все по-своєму. Ти, певно, некмітлива… Геть пішла до пекарні! На, та сама давись оцими варениками.

Літошевський вже звик до такого акомпанемента до вечері й не звертав на його вваги.

— От і тебе чомусь і досі не викликає бюро на гастролі. Сидиш без діла та лічиш хмари та зорі на небі. Грошей вже обмаль… І вареники цупкі…

— Але як же стосуються вареники до артистичного бюро та до гастролів? — обізвавсь чоловік.

— Як стосуються? Сам добре знаєш: не буде гастролів, не їстимеш і вареників. А залу доконче треба приставить. Нема де по-людській прийняти дам. Заходе ж до нас і одна докторша, і друга, і матушка; заходять і вчительки. А от, певно, зайде й капельмейстерша. Я чула, що капельмейстер Чернявський вже приїхав з Петербурга з жінкою до брата на вакації. Вони, надісь, незабаром присурганяться до нас, бо вона ж петербурзька давня моя знайома та й твоя любка. Не вітати ж її в цих свинюшниках.

— В яких свинюшниках? Схаменись! Це вже ти геть-то запаніла та й коверзуєш. Покоїки гарні, як цяцьки, як писанки. Опам’ятайсь! Що ти верзеш!

— Ти сам опам’ятайсь! — бубоніла жінка, сердита на вареники.

— Я вистелив покої перськими килимами, чого вже нігде не буває в свинюшниках з барлогом. А вона…

— А вона… — перекривила жінка Літошевського, — шли лишень мерщій гроші, та не гайся. Доки капельмейстерша збереться до мене з одвідинами, то я й залу приставлю й общикатурю, й очепурю.

— Поможи тобі боже! Чом би пак і справді не приставить зайвої кімнати, — сказав Літошевський, встаючи з-за столу й виходячи з папіросою на ґанок.

Майська ніч була тиха та пишна. Небо сяло зірками. Над купами верб бовванів темний шпиль з шпичастою дзвіницею. Рось лисніла зорями. Чудова околиця того вигляду знов пригадала Літошевському якісь декорації пишного вечора на сцені. Він несамохіть стиха заспівав арію:

«Ніч тиха, ніч ясна: я не можу заснуть»… І довго він сидів та стиха виспівував. Його й справді не брав сон: він звик лягати спати й засипать в глупу ніч, своїм артистичним звичаєм.

II