Голодна воля - Сторінка 18

— Москалі, глянь. Чого се? — допитувались самі між собою кріпаки.

— Где ж бунтовщики? — кричав на гору офіцер до йосипенка, що, знявши шапку, мчався до москалів з гори.

— Здраствуйте, ваше високоблагородіє! — низько Вклонившись, мовив він, — пожалуйте у горниці.

— Да где бунтовщики?-допитується офіцер.

— Тут вони, здесь, ваше високоблагородіє. Усі вони однакові. Вчора, як розходилися — трохи будинку не рознесли. Пожалуйте у горниці.

— Стоять здесь. Никого не випускать, бьггь наготове, — скомандував офіцер старшому з москалів і повернув на гору.

— Та й у дворі, ваше високоблагородіє, небезпечно. І там вони одним духом дишуть. Учора контору обікрадено.

Знову щось сказав офіцер. Частина москалів одді-лилася і, гупаючи ногами, поплелась на гору. За ними офіцер, а ззаду, як вірна собака біля хазяйського воза, йосипенко.

Тільки що піднялися на гору, як по дорозі з міста почувся дзвінок… далі другий, третій. Три тройки, бистрих, як змії, коней мчалися прямо на Горішок. Горішани повискакували з хат, одні стояли в своїх огородах, другі посходилися в купи і сунули до шляху.

— Не подходи! не подходи! — гукали на їх москалі.

— Що се? — здвигуючи плечима, допитувалися одно в одного горішани. В деяких жінок забилось боліс-но серце, і вголос вони почали викрикувати свою образу.

— Хіба ми усі злодії? Так хай трусять.

— Мовчіть! — здержували їх чоловіки.

Деякі діти кричали на весь рот.

Щось неабияке затівалося, щось страшне носилося в повітрі. Що таке? що буде? Ніхто нічого не знав.

Ситі коні не забарилися вимчати на гору панів. То був справник, слідователь, стряпчий. Кріпаки при їх проїзді, низько схиляючи голови, здоровкалися. Вони мов не примічали і метко погнали коней у двір.

— Тітко Оришко! Тітко Оришко! — стиха гукнув Василь, заглянувши того ж таки ранку у кухню.

— Хто там? А що? — спросоння кидаючись, спитала куховарка Оришка, немолода вже молодиця.

— Та се я, — обізвавсь Василь з-за дверей.— Мот-ря спить?

— Спить.

— Хай же спить. Не будіть її.

— А ти куди?-спитала Оришка, відхиливши двері і глянувши на зблідле і рішуче лице Василя, знову скрикнула:

— Ти куди?

— Та я… Он москалі прийшли. Слободу вже довкола обступили, сюди ще простують.

— Москалі? Чого?-ще більш дивувалась Оришка.

— Про те їм знати, — і Василь напрямився іти.

— Василю, постій! — скрикнула Оришка, вискочивши у сіни.— Куди ти?

— Та вже ж нікуди. Туди де й всі! Що громаді, те й бабі.

— Василю, не пильнуй дуже. Одумайся лиш краще. Пожалій і себе і її. Вона всю ніч тілько про тебе і балакала. Тебе візьмуть — вона з собою що-небудь подіє. Не губи молодого віку.

Василь пильно дивився на широке, уже пописане зморшками лице куховарки, на її чорні великі очі, що наче ті уголля тліли з-під чорних брів, і його ще дужче морозом брало.

— Ні-ні. Не бійтесь, — заспокоював він Оришку.— Не кажіть тілько Мотрі, коли попитає. Скажіть — пішов у горниці. Я одначе туди йду. Піду. Може доб’юся до панича, скажу йому: що це на нас таку напасть пущено? — і Василь пішов з сіней.

Оришка навзирці провела його очима. Василь повернув повз контору, і вона забачила насупроти його москалів.

— Стой! куда? — кричали москалі.

— До панича! — донісся до неї голос Василів, і заргз же почувся якийсь гуп… хтось біг, хтось гнався.— Це ж за ним женуться! — зломивши руки, трохи не скрикнула вона і вся затіпалася.

Через хвилину все стихло, а через другу — вона побачила, як валка москалів бігом промелькнула повз кухонні вікна. Вона з ляку перехрестилась…— Господи, що це воно затівається, — скрикнула вона. — Що? що?-не менше злякано схопилася і Мот-ря, що досі спала на полу.— Тіточко, що там?

— Москалі, — упавшим голосом промовила Оришка.

— Москалі? чого москалі? чого їм треба?.. А Василь де? Де Василь, тітко? Він не приходив?

— Як не приходив? Був.

— Де ж він, де?

— Казав, піду у горниці, до панича пішов.

— У горниці? До панича? Чого? його покликано туди?

— Егеж, покликано, — нескоро, роздумуючи, як його сказати, одказала Оришка.

— Покликано? Пропав же він! — скрикнула Мотря.

— Та бог з тобою. Його панич кликнув, у місто має за чимсь послати.

— Ні-ні. Ви мене дурите, його у горниці кликнули, щоб його узяти! Ви мовчите?.. Боже мій! боже мій! Я зараз сама піду туди.— І Мотря почала швидко одягатись, прибиратись.

— Куди?-питала, дивлячись прикро на неї, Оришка.— Куди ти підеш? Хто тебе пусте?

— Хто ж мене не пусте? хто не пусте? Я й так піду, — і кинулась було з хати.

— Постій, — стаючи на дорозі їй, сказала Оришка.— Оханись! Не я тебе не пускатиму, другі не пустять.

— Хто другі?

— Москалі. Он усі входи й виходи зайняли.

Мотря неймовірно глянула на Оришку, та зразу, упавши на піл, так і залилася сльозами.

Тяжко, невимовне тяжко плакала Мотря. Дух затнеться у грудях, замре. Це неначе що лусне і — роздається високий крик гіркого плачу. Оришка тілько ламає руки та стиха уговорює Мотрю. Ніщо не помагає!