Голодна воля - Сторінка 3

— Чи ти. бач, як наш прикажчик молиться, — за що ж то? Чи щоб пан скоріше луснув, чи ще щоб пожив.

— Про те йому знати, — одказав, усміхнувшись, сусіда.

— Видно, щоб пожив, — одгадував Василь.-Зли-. гались удвох, доки воля вийде, обібрати нас, як липку. Собаки! — і Василь зо зла плюнув.

Його сусіда перехрестився.

— Та вже не довго зосталося нами орудувати.

— Як? — швидко спитав сусіда.

— Так. Цар велів уже нас одпустити. І от пани збираються у губернію, — яку його волю дати.

— Ну, вже то й воля буде, як самі пани присудять.

— Побачимо.

— Василю! — крикнув, не вдержавшись, йосипенко, — що ти там усе шепчешся?

— Яке твоє яке діло? — блиснувши очима, спитав Василь.

Йосипенко аж затіпався та мерщій упав на коліна, підвівши очі під лоб, зашептав уголос: — Господи! Продли його життя довіку! — Поміж кріпаками пройшов тихий регіт.

— Скуштував облизня! А що не молодець Василь! Може, не одрізав! — чулося поміж народом, дехто спльовував.

Йосипенко, мов не чув того нічого, ще щиріше клав поклони, ще голосніше читав молитви.

Служба скінчилась. Всі пани пішли у будинок, а кріпакам в чорному дворі поставили здоровенні ослони, викотили цілу бочку горілки. Розвернулася гульня;’ В панському будинку чутно музика тне, своя-таки музика, а на чорному дворі стоїть гомін-клекіт. Випили мужики по корячку і загомоніли. Той скаржиться своїм горем, той тією недостачею, другий — другою. Коло Василя Кучерявого зібралася чимала купка народу, слухає, що розказує він. З купки часом доноситься радісний регіт, викрики: — Добре б було! твоїми устами, Василю, та мед пити.

— Що то Василь там розпустив свої базікання, — питається йосипенко з почотного місця, де сиділа кріпацька старшина: він з жінкою, дворник з жінкою, дворецького жінка та садовник.

— Ат, блеє! — одказав, махнувши рукою, сторож Пилип, направляючись до шаплика з горілкою.

— Про що ж він блеє?

— Про волю дурну! — одказав той і пішов. Йосипенко похилився. Він сам уже чував про ту волю. Чув розмову і проміж панами й проміж кріпаками. Веселий панок, що приложив назву до Зеленої горки — Золотого горішка, раз, підпивши, сказав Гамзі:

— А що, Степан Федорович, — воля незабаром?

— Знать не хочу!-одказав суворо Гамза, і на цілий день насупився.

Чув він і між кріпаками. Як вірний слуга, він не витерпів не доложити панові.

— Пане! Мужики бунтуються.

— Що?!— грізно спитав Гамза.

— Про волю плещуть.

— Ні слова!— ще суворіше одказав Гамза.-Чуєш? Ні слова, коли в тюрмі посидіти не хоч!

Йосипенко сумний, невеселий вийшов від пана. Він хотів придобритися баринові, а барин і слова волі боявся. Він бачив, що те слово — гірше самої вразливішої урази доходило до серця пайового. Він бачив, від чого то. Удруге знову пішла між панами бесіда про ту волю.

— Уже визивають нас у губернію, побалакати про волю, — доложив йому удруге другий панок.

— Не буде сього! Сього не буде, — скрикнув Гамза.— Ніколи сього не буде! Я не переживу сього, — аж задихавшись, одказав Гамза.

Через те й похилився тепер Йосипенко. І панові сказати б, що Василь бунтує людей, та як ти його скажеш, як до його доступиш, підійдеш.

— Господи! — він вимовив, важко зітхнувши.— Чи вони або голодні, або холодні, що їм так тієї волі бажається.

— Піди ж ти! — додала його жінка, широковида. зубата молодиця, з начосами на висках.— Вовка як не годуй, а він все в ліс дивиться.

— І ніхто мені, ніхто так, як отой Василь. З його все лихо встає. Чи він милостю бариновою обійдений? чи він у загоні живе? Жить би, жить та бога хвалить. І йому волі забажалося, — і Йосипенко зо зла тілько сплюнув.

— Хахоль ваш народ! Дурак глюп, — посмоктуючи свою кам’яну люльку, сказав садовник-німець.— Он свой вигод не розуміє.

— Как у такова барина не жизнь, — додала дворецька.

І кріпацька старшина пішла на всі боки судити безглузде мужицтво, що як зарубало собі на носі волю, то будь вона і голодна, і холодна, і вся в латах чи дрантях, аби таки воля.

День клонився на вечір. Сідаюче сонце з-за садка пишно обливало своїм світом чорне дворище, на котрому слонялося п’яне кріпацтво. Послідні променясті стяги його ще грали на золотій бані високого шпилю, на котрій, наче фартушина, віявся поволі білий флаг. Будинок увесь засіяв вогняним світом, — світ з його великих вікон сягав аж на цвітник, що розіслався тута ж коло будинку, на все широке дворище, де неграючі у карти пани ходили, позабиравшись під руки, і вели ото поміж собою розмову, що от, мов, як тепер гарно, усього вдоволь, а прийде "воля" і де все це дінеться, куди тілько піде? Спустошиться все це, і тілько одні пустки будуть нагадувать про колишню розкіш. Другі, поболівши серцем і втомившись слухати одну гірку річ, дослухалися, як голосно розлягалися музики.

Зате чорне дворище опустіло. Жінки ще до заходу сонця розійшлися по своїх домівках. Чоловіки, правда, зосталися… бо зосталось ще трохи у шаплику горілки. Незабаром і вони, скінчивши, розійшлись, йосипенко один снував по йому, поблимуючи п’яними очима на всі боки, мов дозорець той, шукав ними — чи не притаїлась де в глухому кутку дурна воля. Вона тепер не сходила в його з ума. То вона, як яке страховище, ви-шкиряла на його свої зуби із затишності, намірялася пожерти все, що було перед його очима — і се дворище, і панське, і садок, і ліс, і гори, і долини. І він журився. То, наче добра сестра, стиха підходила до його і тихо шепотіла: чого ти журишся, Федоре? Не журись, дурню. Я не яка-небудь всьогосвітня повія, що осрамлю вас. Я ваша жадана думка, таємна надія. Хіба мало ще ви перетерпіли горя? Я прийшла від того горя вас осло-бонити. І йосипенко сам собі усміхався у вуси. А справді? Чого мені журитися? Хіба мало і зо мною було всякої незгоди? Так устане не на ту ногу іі на норов… Уже кому-кому, а мені, як прикажчикові, першому достається. Ти все бачиш, ти все знаєш… І сякі, такі п’янюги, злодії. Господи! Як ще ми тілько так довго терпіли… Та знову: що ж це я на Василеву стежку збіг? То ледар, волоцюга! йому теряти нічого, у його ні кола, ні двора, а в мене — он город пан подарував, вибудував хату. А що як скаже; ти забажав волі — і будь же нею довольний, а город хай буде за мною. І знову його журба нападала. Коли б так, щоб і город був, і воля. Добре б було. Тут проїжджа дорога — завів би шинок, постоялий двір. Іде чумак — заїжджав, проходе прохожий — завертає. А як же одна воля — без кола, без двора… Наче що шпигонуло у серце Йосяпенка, і він, прикро дивлячись на кухню, з вікон которої видно було світло, напрямився туди.