Гроза - Сторінка 4

Ні, це вже був справжній грім, а не приглушені відлуння де-нікінської артилерії, що захрясла десь під Богодуховом. За кілька хвилин гуркотіння повторилося ближче й дужче, але тепер Лизаветі Миколаївні стало соромно за свою недоречну коротку радість. Що їй до дощу, коли лежить ось, не рухаючись, батько, байдужий до спеки й грози, до всього, що діялося на цій грішній землі, яку йому так не хотілося покидати. Він був ще живий, дихав уривчасто й поверхово, ніби хапав повітря й не міг нахапатися, але все ж дихав.

Зненацька, з новим могутнім ударом грому, що розчахнув небо й потряс землю, десь у парадних дверях затріпотів безжально смиканий ручний дзвінок. Лизавета Миколаївна підскочила з стільця. Хто? Хто, тікаючи від дощу, міг так нетерпляче дзвонити до них? — питала вона саму себе, щоб заспокоїтися, хоч серцем відчула одразу: це прийшов той матрос Хорошун. З'явився, мов чорний янгол смерті!..

Передчуття її не зрадило. Це був він.

Коли, опам'ятавшись від хвилевого заціпеніння, Лизавета Миколаївна побігла до парадного входу й одчинила двері, їй заступила світ здоровенна постать у чорному матроському бушлаті з наставленим коміром. З-під насунутої до самих брів плескатої безкозирки на неї важко глянули роздратовані жорстокі очі.

— Довго зволите, мадамочко, держати гостей за дверима! А чи гості не до вподоби?

Матрос недобре посміхнувся, блиснувши рядом коротких зубів, і ступив уперед, тіснячи своєю велетенською статурою маленьку проти нього постать вкрай розгубленої Лизавети Миколаївни.

Досі вона ще не бачила Хорошуна, але з розповідей мачухи, а головне, з того, як жалісно видзвонював на весь дім смиканий владною, нетерплячою рукою дзвіночок на парадних дверях, збагнула, що це прийшов по батька сам страшний голова совдепу.

Першу мить Лизавета Миколаївна, як заворожена, дивилася широко розплющеними очима на кремезну постать, що сунула на неї чорною брилою. Несвідомо поступаючись назад, не маючи сили вимовити щось, ані бігти геть, Лизавета Миколаївна механічно прочитала збляклі літери на чорній стрічці безкозирки: "Алмаз" і не зрозуміла, стеряна, чому — алмаз, до чого тут — алмаз?.. Але коли матрос посміхнувся короткими зубами, як ті матроси, що їх бачила на харківських вулицях, їй причулася зухвало-глузлива пісенька:

Эх, яблучко, куда котишься?

На "Алмаз" попадешь — не воротишься!

І до свідомості Лизавети Миколаївни дійшла назва збільшовиченого корабля, про який ходило стільки чуток. її пройняв жах. Вона вперлася долонями в стінку позад себе, бо далі поступатися було вже нікуди, і, щоб не зомліти, змусила себе вхопитися за химеру. Заперечуючи самій собі дійсність, вона подумки переконувала себе в неможливому; це зовсім не Хорошун прийшов. Це — просто матрос Хай не той севастопольський герой-розвідник Кошка, про якого читала колись у гімназії й якого бачила в панорамі "Оборона Севастополя", коли їхала ще з покійною мамою до Ялти, але це й не матрос Хорошун, що послав на той світ п'ятнадцять людей з монастирським ігуменом і красунею Дворською. Треба тільки поводитися з ним лагідно, душевно, щоб він відчув себе людиною. Це повернуло Лизаветі Миколаївні мову, й вона гостинно залепетала:

— Прошу! Заходьте. Будь ласка...

— Та ми люди простецькі, нас і просити не треба — самі зайдемо,— осміхнувся, широко ступаючи до передпокою, матрос, і Лизаветі Миколаївні почулося цього разу в голосі здорованя щось справді схоже на хрестоматійного матросика Кошку. За матросом, наче підстьобнуті новим ударом грому, до передпокою, брязкаючи гвинтівками, вскочило п'ятеро червоноармійців,

— Краснокутські — Микола Іванович і Захар Миколайович — дома? — спитав матрос, обертаючись до Лизавети Миколаївни, що саме причиняла за червоноармійцями двері. Його діловий, як здалося їй, тон заспокійливо подіяв на Лизавету Миколаївну.

— Брата нема — пішов кудись, а тато лежить у спальні, він 'хворий.

— Значиться, втік офіцерик? До генерала Денікіна їх благородіє поспішили? Зрозуміло! — процідив саркастично матрос, і чи то від його голосу, сповненого стриманої ненависті, чи від близького вдару грому став розсипатися в уяві Лизавети Миколаївни портрет усміхненого одчайдуха Кошки, а натомість суворо питав нахмурений матрос Хорошун, витягаючи з кишені бушлата якийсь заяложений список.

— Купчиха першої гільдії Краснокутська Варвара Пимонівна де?

— Мачуха теж десь вийшла...

— Мачуха? — здивовано перепитав Хорошун, одриваючи очі від списками уважно подивився на простодушне лице невідомої йому жінки.

— Так, Варвара Пимонівна — мачуха мені...— пояснила, сама не знаючи, для чого, й додала: — Вдома тільки я і тато. Але тато — хворий. Якщо вам треба заарештувати когось із Краснокутських, візьміть мене: моє дівоче прізвище було теж Краснокутська...

Лизавета Миколаївна щиро дивилася в пильні Хорошунові рчі, і їй знову здалося, що в тих очах крізь навмисну суворість десь блиснув веселий вогник безжурного матросика Кошки.

— Ні, мадамочко, вас нам не треба. Ми не з таких...— Матрос запнувся й пояснив, зітхнувши: — Не з жлобів.— Але враз насупився: — А от до буржуя першої гільдії, вашого батечка, прошу провести.

Лизавета Миколаївна повела до батькової спальні матроса, що знову став Хорошуном, благаючи дорогою:

— Тільки я вас дуже прошу... тато ж тяжкохворий, він лише вчора після операції...

— Подивимося, що за буржуйська хвороба у вашого тата. Може, й ліки пролетарські знайдемо проти неї...— відповів насмішкувато матрос і сягнисто, немов у свій совдеп, переступив поріг спальні.

Сліпуча блискавка на мить освітила спальню, і за вікном, наче в небо останнім ударом грому висаджено греблю, на землю ринула водяною стіною злива. Однак Лизавета Миколаївна чула тільки, як човгають, заходячи до спальні, червоноармійці й гупають об підлогу кольбами гвинтівок. Навіть на блискавку, що впала на землю, здається, коло самого дому, вона не звернула уваги, бо її очі були прип'яті до матроського чорного бушлата, під яким теліпався маузер. Матрос підійшов до самого ліжка, глянув скоса на обличчя хворого і завагався. Потім рвучко схопив край укривала й високо цідняв над ліжком. Лизавета Миколаївна кинулася до матроса і схопила за лікоть, знову втративши мову, щоб благати пощадити хворого батька. Але з розкритої постелі пахнуло таким міцним духом аміаку, йодоформу й ще чогось бридкого, що матрос зморщився й мерщій опустив укривало. І тут сталося незбагненне: нерухомий досі Микола Іванович, що відмовився сплатити контрибуцію, замість того, щоб і далі тихенько лежати, поки перейде Хорошунова гроза, розплющив очі й дрібно закліпав повіками. Він одразу впізнав Хорошуна й, пройшовши поверховим поглядом по озброєних червоноармійцях, глухо промовив:

— Прийшли-таки!

Силкуючись сісти, він трохи підвівся на руках, тягнучись очима до Хорошуна, і лице його перекосила зловтішна посмішка.

— Спізнились, товарищ і! Я — вже вмираю... Лизавета Миколаївна кинулася до батька, щоб укласти

його знову лежати, але мимоволі поточилась назад. Такої

непримиренної ненависті, злитої з навіженою радістю, що яріла у вирячених батькових очах, їй ще не доводилося бачити в житті. І вона скрикнула, вражена. Та батько і не глянув на неї. Він уп'явся очима в Хорошуна й, захлинаючись, шепотів щось про контрибуцію. Навіть випростав з-під укривала праву руку й безпорадно заворушив великим та вказівним пальцями, намагаючись зсукати дулю, але останні сили вже покидали його. Він ще раз розкрив рота, щоб сказати щось дошкульне Хорошунові, та тільки з свистом випустив повітря. Очі його напівсклепились, і мертва голова впала на подушку.

За весь цей час Хорошун не зронив жодного слова. Втягнувши в широкі плечі голову, він трохи зігнувся й виставив уперед ліву ногу, ніби приготувався до стрибка. Насуплений, спідлоба дивився він, як передсмертна лють корчила купецьке обличчя, але ні разу не перепинив купця, навіть не ворухнувся. Аж тепер тільки, коли спотворене ненавистю й смертю старече обличчя заклякло на подушці, він стенувся, кивнув до червоноармійців і тихо сказав:

— Ходімо, браточки, на свіже повітря,— і перший вийшов із спальні.

— Куди ви? В такий дощ! — несвідомо вирвалося в Лизавета Миколаївни, але їй ніхто не відповів, лиш за хвилину почулося здалека, як хтось пристукнув за собою парадні двері.

. Дощ лив ще за вікном, але вже не прямовисною стіною води, а скісними прозорими штрихами. В спальні тепер не відсвічували спалахи блискавок, тільки часом долинало, віддаляючись від міста, гуркотіння грому, і крізь шибки видно було, як весело струшують із себе сріблясті краплі ожилі, вщерть напоєні вологою дерева й поблискують яскраво-зеленим листям.

1965 р.