Гоголь і Україна (1976) - Сторінка 4

Та все це не було абстрактним мрійництвом. І сила Гоголя-митця виявилася саме в тому, що його образи народжувались на реальній основі, що крізь усю розкіш фантазії прозирає міцне коріння народного життя, істинно народне сприйняття всього навколишнього — як це помітив Пушкін, а пізніше — Бєлінський.

У злиденні роки існування майбутній письменник, мабуть, з особливою гостротою відчував потяг до поетизації народного життя, але й тоді це не було прикрашанням, підсолодженим пейзанством, доречніше в цім зв’язку говорити про натхненну піднесеність автора, про синівську залюбленість у звичаї рідного краю, зачарування молодого поета магією дзвінких зимових ночей з колядками дівчат і парубків, про цілком відчутне прагнення відшукати в міцних і цілісних народних натурах опору для збентеженого духу, знайти щось надійне, чисте й прекрасне. «Вечори на хуторі…» — це була справді музика душі, її співучі мрії, це була достойна синовня данина письменника батьківщині. І коли в перших своїх повістях він найчастіше лише захоплююче переказує звичаї, кумедні, утішні епізоди з народного життя, щедро використовуючи фольклорні елементи, то в зріліших творах того ж циклу помічаємо чудовий процес, коли реальність і фантастика могутньою волею митця перетворюються в єдиний злиток, де образи фольклорні, почерпнуті з пісень, переказів, народних дум, вступають в органічний зв’язок з безпосереднім спостереженням і роздумом, з життєвим реалізмом, творчо засвоюючись, породжуючи в процесі художнього синтезу твори дивовижної оригінальності, краси й гармонії.

Варто зауважити, що, скажімо, сюжети «Вія» чи «Страшної помсти» не мають прямих аналогій у нашому фольклорі, і все ж вони сприймаються як витвори істинно народної фантазії,— настільки сам автор був народний своїм світоглядом, складом характеру, індивідуальною своєю естетикою. На відміну від перших творів, у «Вії» і в «Страшній помсті» вже вчуваються тривожні ноти, вдирається подих злих сил, тут матеріальне багатство вже здобувається ціною тяжкого злочину,— але все це автор оцінює в дусі народної моралі, за її шкалою вартостей, і сама поетика його творів природно виростає з поетики народних уявлень.

У народності Гоголя, в глибоко творчому проникненні митця в надра народної самосвідомості, в його здатності не копіювати, а індивідуально перетворювати, вияскравлювати помічене в людях, розвивати в напрямі досконалості те, що йому давала художня фольклорна стихія,— можливо, в цьому й слід шукати ключ до розуміння неперехідної життєвості гоголівських витворів. Саме на цьому шляху митець сягав своїх верховин.

Щось подібне відбувалось ще з одним сучасником Гоголя — Тарасом Шевченком (його твори в свій час були видані тут, у Венеції, заходами вірменської колонії). Він, Шевченко, також виріс із фольклору і, спираючись на національний грунт, сягнув вершин світової культури. Тарас Шевченко — найбільший поет України, видатний борець проти царського самодержавства. Виходець із самих глибин народних, турботами передової російської інтелігенції викуплений з рабства (він був власністю поміщика-кріпосника), геніальний юнак Кобзар — саме так його назвав народ — високо цінував Гоголя, присвятив йому вірш, який так і зветься «Гоголю».

Ти смієшся, а я плачу,
Великий мій друже.

Вірш цей, написаний 1844 року, на жаль, так і не дійшов до свого адресата, оскільки був опублікований лише 1859 року в Лейпцігу у славнозвісному збірнику «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки», куди увійшли заборонені царською цензурою твори двох наших найбіль-ших поетів. І хоча за життя Шевченко і Гоголь так і не зустрічались, зустріч їхня все ж відбулася — на інших шляхах, на шляхах вічності.

Гоголь опинився у Римі, Шевченко за бунтівливі свої вірші був ув’язнений у казематі Третього відділення, а потім за особистим розпорядженням царя засланий рядовим солдатом у закаспійську пустелю «с запрещением писать и рисовать». Але й там у хвилини роздуму Шевченко нотує: «О Гоголь, наш бессмертный Гоголь!..» Зіставляючи пісенну чудову поезію Кобзаря і творчість автора «Тараса Бульби» та «Мертвих душ», ми виразно усвідомлюємо їхню глибинну внутрішню спорідненість, адже це голос воїстину народних письменників, могутніх представників нашого класичного реалізму.

«Козацьким Вальтер-Скоттом» називав Гоголя дехто з його сучасників. Але це не зовсім так, скорше навіть зовсім не так. Справді, він не лишився байдужим до пошуків європейського романтизму, зокрема йому був добре знайомий досвід школи німецьких романтиків, і хоча де в чому Гоголь був співзвучний з ними, так само як і з своїм сучасником американцем Едгаром По, проте, в головному він ішов неторованим шляхом, і вирішальним для його формування був духовний досвід народу й багатюща російська літературна традиція.

Давно підраховано кількість українізмів, що їх вжито у «Вечорах на хуторі…» (їх виявилось понад 200 і майже всі вони зареєстровані у словниках української мови), помічено граматичні й стилістичні помилки Гоголя, тобто випадки, коли він не дотримувався тодішніх усталених правил. А нам хотілось би наголосити на інших випадках, на тих, коли якраз Гоголь, всупереч «безпомильним» авторитетам, вносив ясність у справу, давав найбільш влучні оцінки принципово важливих літературних явищ. Хоч як відрізняється стиль його повістей від, скажімо, стилю прози Пушкіна, однак, саме Гоголь звертає увагу на «чистоту и безыскусственность» «Капитанской дочки», на те, з яким мистецтвом відтворене в ній «простое величие простых людей». У 30-х роках, коли від Пушкіна почали відступатись, і пішли розмови про його «вичерпаність», якраз Гоголь відзначає високу зрілість останніх пушкінських творів, де нема «никакого наружного блеска, все просто, все прилично, все исполнено внутреннего блеска, который раскрывается не вдруг; все лаконизм, каким всегда бывает чистая поэзия. Слов немного, но они так точны, что обозначают все».