Голод - Сторінка 2
- Винниченко Володимир Кирилович -Сторож мовчки знов підніс руку до рота й засвистів. Йому зараз же десь не дуже далеко одгювів хтось. Троє людей, було, заворушились, а потім понуро застигли.
— Да! — раптом злісно заговорив сторож. — Якби не діти, то, може б, я й не лазив отут та не ганявся за вами, чортами…
Він помовчав. Чути було, як десь поспішно йшли до вагонів.
— Ви з голодного села? — суворо спитав сторож. — З голодного… — знехотя одповів передній.
— З Кирасировки чи з Водяного?
— З Водяного…
— По зерно йшли?
— От йому це зерно!.. — суворо, злісно вирвалось у середнього. — А хоч би й по зерно, то що? Докажеш? Злякались твоїх жандарів?! Чорт їх бери й тебе разом з ними, барбосяко. Злякав, дума. Свистить… Свиснуть би по голові, щоб аж за вагонами тявкнув…
— Ану, свисни! — зневажливо й спокійно сказав сторож.
— Та годі, Данило! — тихо промовив передній.
— Та що ж воно, справді… За віщо ж ти хватаєш нас? Чи ти піймав нас на чому, чи що? Дума, як дали йому свистьолку, так уже й начальство…
— Агей! — зачулось коло вагонів.
— Сюди! — крикнув сторож.
Із тьми, хутко наближаючись, з’явилось дві постаті, чимось дзвякаючи й щось бубонячи між собою.
— А що там? — ще не доходячи, крикнула одна з них.
— Та ось… — суворо промовив сторож. — Якісь коло вагонів терлись…
Постаті підійшли зовсім близько, зупинились і стали придивлятись до спійманих. На обох були білі сорочки, перепоясані чорним, і в одного в руці рушниця, а в другого збоку шабля.
— Гм… так… — поважно протягнула постать з шаблею.
— Ви скудова?
— З Водяного, господин жандар… — коротко зітхнув передній. — Оце йшли собі на станцію… Нічого не знаємо… Коли це: «Стой, стрілять буду». За що ж це?
— Так… А пашпорти єсть?
— Пашпорти?..
Передній закашлявся. Потім утерся і кротко промовив:
— Пашпортів з нами… так що й нема… Но тільки…
— Умгу… Ну, так ідьом за нами… Поговорим на станції.
Передній розвів руками, зітхнув і рушив за жандармом. За ним понуро пішли й задні, а збоку їх солдат з рушницею. Хвилин через три-чотири всі п’ятеро стояли в тому самому садку, з якого чувся сміх і ніжний спів. На столі під акаціями стояли свічки в шкляних ліхтарях, а круг свічок з обох боків стирчали пляшки, між пляшками стояли тарілки з закусками, коробочки з якоюсь їжею, ножі, шклянки. За столом сиділо дві пані, а біля них якийсь панок старенький і два жандармських офіцери. Один лисий, з пишними рудими вусами; другий молоденький, гарненький. Круг свічок несамовито, скажено літали кругами метелики, бились об скло, падали на стіл і знову бились, повзали й літали.
Очі всіх, що сиділи за столом, були затуманені, а паніям губи й щоки якось дуже червоніли.
— Ну, что там? — чекаюче подивився офіцер з пишними вусами на жандарма, який, заступаючи собою спійманих, виступив наперед і держав руку під козирок.
Жандарм ще більше вирівнявсь і, придержуючи шаблю другою рукою, бадьоро й серйозно промовив:
— Ec… Ec… Еспорпіяторов поймали, ваше благородіє! Всі заворушились, навіть старенький панок, що старанно вимазував хлібом тарілку, здивовано повернув голову й завмер.
— Экспроприаторов? — недовірливо й ліниво протягнув офіцер. — Ого! Ану, отойди!
Жандарм ловко крутнувсь і одійшов убік. Всі жадно впилися очима в три фігури, що стояли перед ними.
Всі три босі, з великими чорними пальцями на ногах, з якимись запалими сірими обличчями, зарослими бородами, з мужицькими вигорьованими шиями, на яких виразно темніли зморшки, всі три без шапок, з похиленими головами, всі три з чеканням у всій постаті неминучого лиха…
Одна з паній, у якої були великі сині мрійні очі, засміялась:
— Ну, й акспроприаторьі!.. Фе!.. Я думала, настоящие…
Жандарм скосив на неї очі, але ждав, що скаже офіцер. Офіцер же гикнув, одкинувся на спинку стільця й ще лінивіше звернувся до спійманих:
— Так… Гм! Вьі же ато чего там… зто… как его?.. Там бунтьі устраиваете?
«Експропріятори», що жадно бігали очима по закусках, заворушились і повернули до його голови.
— Ми, ваше благородіє, нікоторих бунтів, — поспішно й кротко заговорив передній. — Ми собі йшли на станцію… А нам, значить, звиніть: «Куда? Стрілять буду»… А ми, как от перед богом, ваше благородіє… Ми з голодного села. Два дні не їли, ваше благородіє…
— Ну, врешь… Все вьі ато поете…
— Ваше благородіє, — вмішався жандар. — Они коло вагонов з зерном споймані…
— Ага!.. Вот видите… зерно хотел украсть?
— Ваше благородіє! — знов переводячи очі од столу на офіцера, схилив голову на плече передній, — Коли б ми по зерно йшли, так у нас би мішки або хоч торби були… А ми ж… от, як самі бачите…
— Гм… — крутнув вуса офіцер.
— А ну их к черту, Сережка! — нетерпляче скрикнув другий офіцер, — Дай им, Скрипчук, по нагайке, й к чорту.
Жандарм взяв до його під козирок, але ждав, що скаже Серьожка.
— Гм!.. — ліниво, п’яно дивлячись на спійманих, крутив Серьожка вуса. Спіймані ж насторожено стояли, й ждали, й бігали очима по закусках. Панії щось шепотіли одна одній і сміялись, показуючи очима на «експропріяторів».