Голос - Сторінка 17

Проходячи повз будинок, Юхим помітив біля тинка, що тягнувся вздовж фасаду, якусь постать; обличчя він не міг роздивитись, але бачив, як вона нерухомо дивилась в залиті вікна, спершись грудьми на частокіл. Зрівнявшись з нею, Юхим зазирнув їй в лице і впізнав Трохима, що озирнувся на мент і знов перевів очі на вікна.

— Любуєшся? — спиняючись, прогунявив Юхим. Трохим, нічого не одмовляючи й не повертаючи голови, скривив губи в усмішку.

— Д-да, гуляють люди… — зітхнув дід, дивлячись і собі на вікна, в яких то з’являлись, то щезали чоловічі й жіночі постаті. — Живуть, що називається. Да-а… Це сина охвицера виправляють знов у військо… Послі празников, значить… — Помовчавши трохи, він сперся теж на тинок і, зітхнувши, заговорив: — Погано, брат, у голові мені стало після горілки… Наче хто піску насипав туди… І коло серця нудить… Ссе, як п’явка… Мабуть, зап’ю я… А зап’ю — вижене Халабуда. А холодно, не доберусь до Адеса. От і вибирай… Не треба було починать… Та ще й весна до цього… Усяке по весні жити рветься… А жити нема як… Ех, якби вже скоріше тепло!.. Потягну на волю…

Від кухні до будинку хутко пробігла одна дівчина, несучи щось поперед себе, за нею — друга, третя… Назустріч їм біг якийсь чоловік. Сказавши щось їм на бігу, він побіг далі і вскочив у двері кухні.

— Понесли панам їсти… — промовив Юхим. — Виголодались за танцями… Да-а… Живуть люди… — Він подивився задумливо у вікна, потім усміхнувся і заговорив знов: — А от подивись… Здається, кому вже не жити, як не панам… а проте і вони своє горе мають… Ми горюємо з тим, а вони з другим… Та все не без лиха. А нема так, щоб ніколи чоловікові ніякого горя не було… Бо тоді й щастя не було б… Через те-то й зветься воно щастям, що горе є… Не будь горя, то й жив би чоловік собі байдуже… наче так і треба… А горе заставля його знати, що щастя, а що лихо… З горем, виходить, краще жити…

Трохим подивився на його таким оком, ніби хотів упевнитись, чи не сиплеться в діда з голови той пісок, про який він говорив. Але той тільки посміхнувся, похитав головою й заговорив далі:

— Так, так, хлопче… Це я тобі скажу так… Коли я сидів в Адесі в тюрмі, так мене посадовили за одну там сторію в темний канцур. Це так собі кімната… аршинів зо три… без вікон… порожня, аж у підвалі. Як зачинять двері, то так темно, наче тобі очі повиколювали. Ну, так як посидів я в тій кімнатці сім суток та як вийшов на світ, так аж… захитався від світу… аж боляче в очі стало… От тоді я й узнав, що то світ, а що то тьма… А як жив уперед, то ніколи й не думав про його. От так і з щастям… Тільки, брат, тут така штука виходить, що одні живуть ніби в темному канцурі весь вік і тільки на якусь там хвилину вискакують на світ, щоб не забувати, що вони в канцурі і що, крім подвалля, є ще світ: це наш брат… І є другі люди, що живуть весь вік у світі, в щастю і тільки на хвилину вскакують в канцур, щоб не звикнути дуже до світу, — це пани… А як ні ті, ні другі без канцура не можуть… Да-а…

Він пильно почав смоктати погаслу люльку, потім вибив з неї попіл, обтер і поклав у кишеню. З будинку знов вискочили дівчата і, регочучись, побігли наввипередки до кухні. Трохим мовчки подивився на дівчат, потім перевів очі на вікна, довго дивився на них і, наче не бажаючи далі дражнити себе, круто повернувся й пішов угору до «чорної» кухні. А Юхим довго ще стояв і дивився у вікна, мов бажаючи зазирнути туди, в той не відомий йому світ, до тих людей, що так інакше проти його живуть, які не знають ні калаталок, ні холоду, ні голоду, ні «канцурів». Мимоволі він кидав іноді оком до «чорної» кухні. Там було темно. Уявлялась велика хата, чорна, брудна, холодна… Довгий піл, смердюче повітря, важке сопіння грубих, темних людей, які не вміють ні ходити так, як ці, ні так гарно бавитись, ні грати, ні говорити… Стомлені, знесилені, вони сплять тепер. Довго стояв дід, забувши й про калаталку, й навіть про люльку. Потім зітхнув, озирнувся, тихо пішов понад будинком. Вийшовши на дорогу, що йшла біля будинку до села, він несподівано зустрівся з Андрієм, що помалу йшов знизу з похиленою головою. Зрівнявшись, він пішов разом з ним і, зазирнувши в лице, спитав:

— А де це був, Андрію?

— Дома, — тихо промовив якимсь безнадійним голосом Андрій.

— Ага!.. Що ж там?.. Як батько, мати?

— Нема батька дома…

— Ага!.. А мати?

— Не знаю… Я нічого не знаю. Не чіпляйтесь до мене! — вмить роздратовано крикнув він. — Ідіть собі, калатайте от там, — і прибавивши ходу, випередив Юхима й сховавсь у тьмі.

— Та-ак, — прогунявив собі під ніс Юхим і, постоявши трохи недвижимо, раптом так закалатав, що аж у стайні захропли коні, а біля кухні пси так і залились голосним гавканням.

«Тар-тар-тар!.. Тар-тар-тар!» — котилось по подвір’ю, за будинком, за током, то стихаючи, то ще голосніше вибухаючи. «Чорна» кухня спала, а будинок сяв, і чути було іноді згуки музики, то тихі й ніжні, як материні пестощі, то гарячі й палкі, як обійми коханої, то веселі, як той будинок, то сумні, як та кухня.