Голос - Сторінка 29

— Ну, от і харашо!.. І окончатєльно… той… харашо! — підхопив добродушно Халабуда, — Андрій повезьоть сібє завтра, і… і конєц. Да… А тепер я й пойду… Ви ж, хлопці, завтра, як я говорил… Грицько поєдіть за поденними…

— Та знаємо! — перебив його Трохим. — Чули…

— Мені треба на село! — раптом промовив Андрій, звертаючись до Халабуди. — Я недовго буду!

— А чого ж!.. А чого ж!.. — зараз же згодився той. — Када нада, то йди… А чого ж!.. Тільки не барись, потому… той…

І, не договоривши, наче справді поспішаючись, він повернувся і, глянувши мимохідь на Килину, що стояла біля казанів спиною до столу, з діловитим виглядом пішов із хати. За ним, не дивлячись ні на кого, якось завзято, гордо накинувши наопашки свиту, вийшов і Андрій. Як тільки вони вийшли, в хаті піднявся гомін. Гриць і Софійка гнівно, з запалом почали лаяти Андрія, Санька боронила його, Петрик виляв і не стояв ні за тих, ні за цих, Килина мовчала, а Трохим, підійшовши до Юхима і щось промовивши йому тихо, накинув на голову шапку і вийшов із хати. Зараз же вийшов за ним і Юхим. Як тільки він переступив за поріг сіней, Трохим, що чекав уже на його, зараз же тихо, рішуче спитав його.

— Миндаль при вас? — При мені. — Дайте її сюди!

— Та що буде?

— Щось… Я йому покажу…

Дід почав колупатись за пазухою і хутко вийняв звідти загорнуту «миндаль».

— Я йому покажу… — глухо, злісно промовив Трохим, беручи з рук Юхима ганчірку й розгортаючи її. — Буде він знать, як голодрабців на смерть возити… Щеня!..

— Що ж ти йому зробиш? — зацікавлено спитав дід.

— Що!.. Я йому підкину миндаль, а завтра скажу, що у когось єсть… Хай пошукають…

— Та-ак? — протягнув дід. — Хм… Це ж, брат, тюрмою пахне…

— Тюрмою?.. Ха-ха-ха! — терпко засміявся Трохим, низько нахиляючись до рук, в яких ледве сірів невеличкий хрестик. — А я не знав… Ну, нічого, хай покуштує… і хазяйський син…

— Хм… — замислився Юхим. — Це той… І миндаль пропаде задурно і… все-таки… Воно-то правда, парубок дуже вже задається… але ж тут…

— А щоб Маринка не дуже жалкувала, — не слухаючи його, заговорив знову Трохим, — то ми панкові ось що зробимо… — І він, держачи хреста в пальцях обох рук, зробив ними так, ніби хотів переломити надвоє. Дід аж за руки схопив його, як догадався, що він хоче робити.

— Тю! Сказився, хлопче? — злякано прошепотів він, вириваючи від його хреста. — Та тоді ж зараз же догадаються, що на злість зроблено. Ну, й ти ж…

— Хм… справді… — з жалем згодився Трохим. — Ну, чорт його бери, хай вже носить панок. Ну, а миндаль все-таки дайте сюди.

— Щоб поламав? — усміхнувся дід, вертаючи хреста. Трохим узяв, замотав у ганчірку й сховав у кишеню. А дід, подумавши трохи, поволі почав: — Бач… коли вже діло на те йде… хм… то треба його й робити добре. А так, як ти хочеш, так не годиться, так зараз же впізнають, що підкинено. Тут треба якось мудріше. — Дід трохи подумав. — Тут треба так зробити. Я піду зараз до того панка і скажу йому: «Так і так, мовляв, ваше благородіє, десь у когось в економії миндаль є, та незвісно у кого. А от дасте так рублів п’ять-десять, щоб, значить, підпоїти та випитать, то, може, й знайдеться». О! А завтра рано можна сказати, що «так і так, мовляв, шукайте у наших. У кого, не знаємо, але десь у хаті є». Зроблять трус і знайдуть. І вийде гладко, і ми не без користі — рублів якихсь п’ять-десять та виручимо. Себе, брат, ніколи не треба забувать. От тільки Маринка. Як із нею?.. Хм… Ще як обізлиться, то може наробити шелесту…

— Я з Маринкою сам побалакаю. Ви йдіть зараз… — промовив Трохим.

— Добре, добре. Тільки ти вже там з дівчиною якось… пом’якше. Жаль…

— Та вже знаю. Йдіть прямо. І в хату не заходьте…

— А чого мені в хаті треба?

Дід охоче, бадьоро застібнув піджак і рішуче попрямував до будинку. А Трохим постояв, ще трохи подивився за дідом і пішов у кухню. Ввійшов, походив по хаті, не зважаючи ні на кого, і, підійшовши до Маринки, що стояла біля Килини з макітрою в руках, коротко сказав:

— Іди за мною, Маринко.

Маринка злякано подивилась на його, а Килина здивовано поширила очі й спитала:

— А тобі вона нащо здалась?

— Треба.

Маринка перевела очі на Килину.

— Іди… — здвигнула та плечима і, взявши з рук у неї макітру, поставила на лежанку. Трохим поволі пішов із хати, за ним злякана, здивована Маринка.

— Ти взяла миндаль у пана? — зупиняючись за порогом сіней, повернувся раптом Трохим до неї. Та мовчки дивилась на його, піднявши голову догори. — Я тебе питаю: ти взяла? Не бійсь, говори. Я знаю…

— Ні, я не брала, — прошепотіла Маринка.

— Хм… — усміхнувся Трохим задоволене. — Брешеш. Дід Юхим казав, що ти взяла. А ось і миндаль та… — виймаючи з кишені ганчірку й розгортаючи її, показав він хрест. — Ну?

Маринка дивилась на «миндаль» і мовчала.

— Узяла?

— Узяла, — ледве чутно прошепотіла вона.

— Нащо ж ти взяла?

— Так. Од панів утекти…

— Не любиш їх?

— Не люблю…