Голос - Сторінка 36

— Х-ха! — гордо хитнув головою Юхим, коли Софійка обняла й поцілувала «дідуся за те, що вони такі стали молоді». — Я, дівко, ще не такий був… Ого!.. Я тобі говорю!.. Стій, стій, стій!.. — повів він рукою, наче спиняючи когось, хоч ніхто йому не перечив. — Стій, ти слухай мене. Я, брат… Коли я молодий був…

І починалось оповідання якої-небудь плутаної, довгої «сторії». Товариство спочатку слухало пильно, потім хто-небудь про щось заговорював і починався регіт, співи, жарти. Нарешті почали розходитись спати: спершу пішов Савка, потім Трохим, далі Петрик та Санька, яка була зовсім п’яна від «пригублювання» і говорила Петрикові з докором про якусь любовну сцену. Остались тільки Юхим, що теж прив’янув і щось мимрив про себе, та Гриць, Кіндрат і Софійка, яка сиділа між цими двома, обнявши кожного і схиляючи то до одного на плече своє зашаріле, гаряче лице з сонними, млявими очима й вогкими губами, то до другого. Вони всі троє похитувались з боку на бік і хриплими, розбитими голосами співали:

На йо-ом пам’ятни-ик чи-и-жо-о-олий, Дев’я-а-носто-о сє-ем пудо-о-о-ов, Дев’я-а-но-сто-о сєм пудо-о-в…

Коли Андрій, вернувшись з села, ввійшов у хату, всі вже спали: дід Юхим, схилившись на стіл, Софійка, обнявшись з Грицем, далі біля столу; Кіндрат на лаві, звісивши ноги і поклавши голову на руки. Гас у лампочці вигорів, і вона ледве-ледве блимала і чаділа нагорілим копотом. В хаті смерділо горілкою, людським диханням, потом, гасом. Було душно й важко дихати.

Андрій тихо підійшов до лежанки й зупинився біля Килини. Вона дихала рівно й спокійно. Постоявши трохи, він несміло торкнув за плече і злегка похитав її. Килина вмить заворушилась, підвела трохи голову і, помітивши якусь постать біля себе, суворо спитала:

— Ну, чого?

— Це я… Андрій, — прошепотів він.

Килина придивилась ближче і, підвівшись, сперлась на лікоть. Потім озирнулась навкруги, прислухалась і тихо спитала:

— Чого так пізно? Ну, що?

Андрій не зразу одмовив. Наче збираючись з думками, він нахилив трохи голову, потер лоба і тихо почав:

— Бач, Килино, я все думав тепер… Туди йшов та думав і назад… Ти зовсім мене не любиш, а хочеш, щоб я тебе брав… Як… як же це буде так?

— Ну? — суворо кинула Килина.

— Ну, та й… що ж це… З татом я говорив, вони схиляються, щоб і тепер… Тільки хотять ще трохи обдивитись… А що тільки було вдома!.. Мати мало не бились з татом. Брат хотів мене вигнать… Я аж за ніж ухопився…

— Невже? — тихо спитала Килина і, ніжно поклавши йому на плече руку, м’яко притягнула до себе; але Андрій поволі визволився і тремтячим голосом заговорив далі:

— А потім я став собі думати, навіщо оце все? Вона все одно не любить мене, при всіх сміється, глузує з мене… Ти ж мене не любиш? Не любиш, правда?

Килина помовчала трохи, потім озирнулась, прислухалась і, подумавши, заговорила:

— Ти знов про це… Ну, скажу тобі й тепер: не люблю… Підожди! Ну, не люблю… А чому не люблю? Тому, що не вірю тобі… нікому не вірю. Хіба я знаю, чи ти справді любиш мене, чи тільки так… хочеш погулять з… голодрабкою… Підожди, дай договорити!.. Що правда, то правда… От і не люблю через це… Не можу прямо… Хотіла б, може, і сама, так не можу… Як подумаю собі тільки, що обманити думаєш, так така злість бере, що… Яке ж уже тут кохання?.. Просто не можу… як другі дівчата там; хоч і не дивиться на неї, а вона все-таки аж упадає за ним… А я не можу так… Не любиш? І не треба. У мене таке серце — як бачу, що хтось до мене з щирим серцем, так я до його удвоє; ну, вже коли й бачу, що злом дихає, так і я не кохатиму… А ти… Я не знаю… Ти любиш мене не для мене, а для себе… А такої любові багато знайти можна… Ну, і сама вже не можу… От тобі і вся правда… Хочеш — бери, хочеш — ні. Я не обманюю тебе… Візьмеш — буду любити так, як нікого не любила, бо бачитиму, що любиш мене не тільки для себе, а й для мене…

Панас заворушився, захрипів і глухо закашлявся. Килина замовкла, і обоє довго чекали, поки він замовкне.

— Тут от, як хочеш, — проговорила знов Килина, коли Панас заспокоївся. — Коли віриш мені — бери, а ні… то так і кажи. Віриш?

Вона знов притягнула його до себе і, поклавши його руку собі за спину, почала потиху гладити його м’яке, шовкове волосся.

— Ну, віриш чи ні?

— Вірю, — прошепотів він і, притулившись їй головою до грудей, замер.

— А чи не пора б уже спати? — раптом зачувся з полу похмурий, злісний голос Трохима, — Ні вдень, ні вночі нема покою од їх…

Килина спокійно, поволі одвела його голову од грудей, притягла її до свого лиця і безгучно впилась йому в уста. Потім також поволі одвела знов і, злегка одіпхнувши його, прошепотіла:

— Ну, годі… Іди спать.

Андрій, як п’яний, одійшов од неї, виліз на піл і, не роздягаючись, ліг біля Савки. Лампочка почала часто моргати, наче тільки і чекала, щоб Андрій ліг уже, потім тихіше, рідше й рідше і, нарешті, кліпнула востаннє й погасла; тільки у тьмі замість неї червонів на столі нагорілий гніт.

Всі ще спали, коли Трохим, розбудивши Юхима, почав йому щось тихо шепотіти. Той сів на лаву, почухався, протер заспані очі і хрипло спитав: