HOMO NOVUS - Сторінка 7

— Якщо не на зарплату, то він сяде не в крісло, а на лаву, — уже гарячкував Філ. — А ти не повинна…

Чи дійшли до її свідомості гарячі, навіть дошкульні фрази, які виголосив Філ про «нікчемні брязкальця», із-за яких люди, втрачаючи совість, наважуються навіть на злочини?

Слухала вона терпляче, — мовчки сиділа у фотелі, виставивши округлі коліна і поводячи головою вслід за ним. Та коли Філ перестав кружляти по кабінету і запитливо поглянув на неї, Аркадія рівним голосом спитала:

— Ну, то як, подобається тобі кулон?

Філ аж пирхнув, йому забило дух від обурення. Потрібна була вся його внутрішня витримка, щоб не вилаятись, приборкати грубі слова, які мало не зірвалися з язика. Але руки аж судомило, і він почав несамохіть переставляти стільці, навіть за канапу вхопився.

— Посилене виділення адреналіну в кров, — спокійно сказала Аркадія. — Попереставляй меблі, це полегшує. — І, сяйнувши брильянтом, вийшла.

Захеканий Філ упав на канапу і втупив очі в стелю. «Ну, заспокойся, — радив сам собі, — годі нервувати…»

Пригадав, що в Аркадії з’явилися і дорогі персні, і сережки, і навіть срібний хрест, оздоблений перегородчастою емаллю. «Не подумай, що я вірю в бога, — сказала якось, приміряючи того хреста. — Просто цінна штучка».

«Цінна штучка, — з гіркотою пригадував Філ. — їй аби коштовності, та модне взуття, та сукні… їй навіть сняться розкішні речі. Про наукову роботу не хоче й слухати… Що ж сталося? Адже попередня Аркадія мріяла: «Будемо альпіністами науки. Як це хвилююче, коли перед тобою ширшають і ширшають обрії…» Невже вона забула? Чи не передалося?»

Філ устав з канапи, сів до столу. І тут йому на очі потрапила записка, написана великими кривими літерами на листку з учнівського зошита:

«Якщо ти справді дочка, то приїдь, бо мати при смерті».

Покрутив у пальцях, перечитав ще раз і пішов до Аркадії — вона вовтузилась біля розчиненої шафи у спальні.

— Бачила? — підняв папірця догори.

— Та ще не повилазило.

— Ну, і як вона?

— А… — схитнула головою Аркадія. — Не знаю, ще не їздила, свого клопоту по горло.

Філ ступнув крок до неї — хотілося вхопити за плечі, труснути, — мовляв, схаменися, опам’ятайся, — але тільки зіжмакав папірця і приглушено сказав:

— Ну, то збирайся, поїдемо зараз.

Аркадія підвела голову від купи одежі, що лежала на килимі, очі їй зблиснули, як брильянти:

— Сьогодні ти якийсь причіпливий. Уже пізній вечір, нікуди ми не поїдемо.

— Але ж ідеться про твою матір. Може, ще вдасться…

— Та що там удасться!.. — перебила, нетерпляче крутнувши головою. — Хай викличуть «швидку»…

Ошелешений Філ сів на постіль і деякий час мовчки дивився на дружину. Вона спокійно продовжувала перебирати одежу, певне, щось шукаючи.

— Слухай, ти стала якоюсь… бездушною, безсердечною… — нарешті спромігся Філ. — Я тебе не впізнаю. Так знаєш, до чого можна скотитися? Схаменися, Аркадіє!

Пересмикнула плечима, наче їй припік золотий ланцюжок.

— Безсердечна? Якщо це медичний термін, то називай мене — Акордією. Непогано звучить: Акордія! Так і в новому паспорті запишемо. А що? Аркадія перетворилась на Акордію.

— Слухай, ми ж люди…

Та нічого слухати вона вже не хотіла.

У Корчувате їхав сам, у неї, бач, свої клопоти… Мати недужа, а вона шафою зайнялася, одежу впорядковує…

Гірка саркастична посмішка скривила Філові губи. Оце так виростив собі жіночку! Акордія… Справді, Акордія — людина без серця і душі. Як же виникло, як склалося її «я»? Де ж він допустився помилки у цій шаховій грі з Природою?

Віри Харитонівни не застав — забрала «швидка допомога». Бабуся, всупереч сподіванням, не турбувала його просьбами, а тільки зітхала та хрестилася, ворушачи при тому губами. Про Аркадію не згадала й словом і взагалі була досить стримана. Від її маленької згорбленої постаті віяло спокоєм, якимось умиротворенням, неначе вона щось знала таке, про що він, учений, і не здогадувався.

«От стихійно-філософське ставлення до життя, — думав Філ, вирулюючи на темний шлях.— Ось у кого треба вчитися витримки в умовах сьогочасних стресів…»

У їхній квартирі вже не світилось. Тихенько роздягтись і роззувшись, пройшов навшпиньках до кабінету, — не хотілось наражатись на гостру розмову з дружиною. Завтра порозуміються, відвідають матір у лікарні…

Прокинувся чомусь раніше, ніж завжди, у вікні ще тільки сіріло. Повернувся на лівий бік, сподіваючись Ще поспати, але сон як вітром здуло. Відчув холод і порожнечу в квартирі. Стривожений лихим передчуттям, підвівся з канапи і, пройшовши до спальні, обережно прочинив двері. Постелі на ліжку не було, Аркадії теж. Не ночувала вдома?

Розумів, що це безглуздо, але обшукав усю квартиру, навіть у шафу заглянув. Не було пальта, спортивного костюма і зеленого чемодана. Того самого, якого брала на вакації тієї трагічної зими… Отже, поїхала, втекла туди, на ті самі снігові стежки… Хоч клялася, що ніколи на лижі не стане… А от не стрималась… Ну й нехай…

«Що це зі мною? — подумав як про когось стороннього. — Хіба можна так?.. Ще не все втрачено. Авжеж не все! І не треба піддаватися всіляким передчуттям. Ну, справді, що це за інформація така — побоювання, страхи? Нервовий стан, фобії…»

Але на душі скреблися кішки, не знаходив собі місця ні в Інституті, ні вдома.

Нарешті, ніби грім прогримів, — джиркнув сигнал відеофону. Тремтячою пучкою натиснув кнопку. Екран освітився, на срібному тлі з’явилось обличчя Аркадії.

— Слухай, Homo laboratoricus, покинь усе і приїжджай до Ворохти, — зазвучав її енергійний голос. — Я взяла номер на двох, тут так гарно: сосни, сніг, сонце!

«Якщо вже хтось і лабораторний, то це ти сама, — незлобиво подумав Філ. — Виросла в лабораторії… Homo novus…»

— Приїду, але пообіцяй…

— Що ти там вигадуєш? І чому в тебе злякані очі?

— Пообіцяй, що не станеш на лижі, доки я…

— А чого ж мене сюди принесло, як не кататися?

— Потерпи трішки, ну, потерпи, — благав Філ. — Я чомусь… Молю тебе, Аркадіє!..

— Чи ти забув — я ж Акордія! Тож не мели дурниць. Чекаю!

Обличчя її на екранчику враз потьмяніло, якусь коротку мить на Філа давилися темні западини очей, та й вони швидко зникли.

Женучи електромобіля надземною трасою Київ — Карпати, Філ пробував зв’язатися з Аркадією, але її відеофон мовчав. Чи просто вимкнула, чи, може… щось уже сталося? Холодок тривоги заповзав у душу, і його не могло заглушити натужне дзижчання мотора.