Гори говорять! - Сторінка 13

— Що є правда, то завжди правда, — відповів Табак. І сталося з ним щось аж укінці. Він раптом почервонів, очі загорілись. Після знов побілів і кинувся на Янче-юка. І коли б не вони обидва, коли б вони не засиділися так довго, хто знає, чи Янчеюк ще жив би. Вони накинулися на Цокана, схватили його за руки й за ноги й викинули за двері. Після звели Янчеюка, якому висипалися всі зуби й одвели його додому.

А що Табак? — Табак? Табак нічого не знає й не бачив. Табак, як тільки почув, що його "погарчики" забрязчали, побіг за двері й там сидів. Нащо йому втручатися в таку справу. Він ніколи не лізе туди, де двох бються. Він зовсім не бачив, чи шваби викидали Цокана за двері. Він також не помітив, щоб Янчеюкові висипалися всі зуби. Після, як замітав, нікуди правди діти, він бачив два зуби, які вимів на сміття. А що він там буде говорити про всі? Нащо про всі?

Покликали Янчеюка. Обдивилися його запухле обличчя, полічили зуби, — двох бракує… Поговорили, поміркували й на тому скінчилось. Янчеюк подав Цокана до суду й усе.

А Марійка, навіжене та капосне створіння, зовсім і не думала на другий день йти до Янчеюка. Ані її не напало. І ніколи вона не хворіла. Вона здорова, як і була. Ще навіть краще себе почуває, як дотепер. От її там обходить, що якісь два півні подерлися. А Янчеюка вона тепер і знати не хоче. Подумати — беззубий дід. Той торкнувся й уже всі зуби вилущилися. Хай собі йде геть.

8

Павло цілий тиждень не виходив у село. Ходив завжди похмурий і сердитий. Батьки дивилися на це, розуміли, що є з ним, але мовчали.

Він щось міркував. Хотів конечно бачитися з Марійкою. Він мусить з нею бачитися. Хай скаже йому сама. Он і Яринка щось натякає: А той шалихвіст Яринка кожний день бачиться з Марійкою. Павло не вірить, щоб то Яринка від себе видумала. — Ех, каже, коли б він трошки певніший, він би вже давно мав Марійку. Що то мало значити? Чому він не має бути певніший? Питав її, допитував — усе марно. Треба самому братися за діло.

Вже на носі Різдво. Павло не має спокою. Будь-що-будь, а він йде. Піде, викличе. Одного вечора накинув гуглю й махнув до Ясіня. Перш усього зайшов до Яринки. Та служила в попа. Зайшов на кухню: хочу тебе, Яринко, щось просити.

Добре. Вона зараз вийде. Хай почекає на неї. Тільки не тут. Там, на вулиці. Вона ось лишень упорається.

Павло довго ходив попід частоколом. Холодно. Віє вітер і мете снігом. Недалеко замерзла Тиса. В деяких місцях лід зовсім тоненький і видно, як під ним вирлує вода. Смеркає. Ага, Яринка.

Так і так. Він буде їй дуже вдячний, якщо та піде до Марійки й викличе її до нього на розмову. Треба так, щоб ніхто не помітив. Хай вийде до Теплого звору. Там він буде чекати.

Добре. Яринка піде. Вони пройшли село разом, а коло двірця розійшлися. Павло подався до Теплого звору й там чекає. Нічого подібного він ще в житті не пережив. Чого так палає голова? Серце! Замовчи! Вітер стриже в обличчя. Холодний і колючий. Он тепле джерело. Воно ніколи не замерзає. З нього вічно парує вода.

Час тягнеться безконечно. Вийде? Не вийде? А що як і не вийде. Нічого їй не зробиш. Тсс! Щось чорніє. Серце тук-тук-тук! Чорна пляма на снігу. Ха-ха-ха! Видалося… О, ні! Це не видалося. Пляма рухається, наближається. Ноги самовільно підхоплюють його й несуть уперед.

— Це ти, Яринко? А де вона? Де є вона? Кажи, ну-ж швидко!

— Тсс! Мовчи! Зараз прийде.

— Прийде? Яринко! Не брешеш? Прошу тебе, як прийде, лиши нас самих. Озолочу тебе. Маю з нею поговорити.

О, та Яринка. Вона сміється! Їй сміх! Чого ти смієшся? Але в ту мить, мов зірваний камінь, Павло полетів уперед.

— Марійко! Ти? Це ти? — Він став перед нею, як онімілий. Довгий час лиш вимовляв: — Марійко! Після взяв її за обидва рамена й подивився їй у вічі. Голова її ніби нежива спадає й у ту мить кидається до нього, обіймає руками шию й заливається плачем.

Павло розгубився. Він чув у своїх раменах ніжний, пекучий предмет, який боязько пустити, боязько стиснути, на який боязько навіть дихнути, щоб не потурбувати його. Biн обнімав її ніжно, незграбно.

— Марійко! Ти плачеш. Марійко! Чого ти плачеш? О, скажи, скажи! Не плач! — Він не знав, що з нею діяти. Він увесь тремтів. Чувся щасливим, повним. Усе — світ, люди — все зникло… Марійка, коли виплакалася, підняла заплакане личко й промовила: — Павле! Мій любий, Павле! Де ти так довго був? Я вже давно на тебе чекала. Я ходила до Дмитрихи, ходила скрізь, де можна тебе зустріти, а тебе ніде не було. Неньо знають, що я лиш тебе люблю.

Вона не скінчила своєї мови. Солодко-жагуче чуття розлилося по її тілі. Він торкнувся чимсь гарячим її уст і вони загорілися довгим пристрасним цілунком. Обидвое мліли й ледве трималися на ногах. Після, коли він опритомнів, цілував її очі, чоло, уста. Вона горнулася до його дужого тіла, вилася хмелиною й цілувала. Як мило, як солодко! Він огорнув її своєю гугльою. Вони чули, як чітко й полохливо билися їх серця.

А вітер віє, мете снігом. Небо затягнене хмарами. Яринка непомітно зникла. Вони довго стояли, милувалися. Він питав її про любов, цілував уста й очі. Вона тремтіла, горіла пристрастю. О, Марійко, голубко моя!