Гуси-лебеді летять… (1963) - Сторінка 22

— Он як! — Знову вiдпливла од мене казка, i жаль стало тiтки Василини, яку неволить вреднючий дядько. Краще б вона була отим справжнiм лiтом, що йде по землi й творить свої дива.

— Ти не хочеш подивитися на наш курiнь? — торкає мене за рукав Люба.

— А що там є?

— Нiчого такого, та менi славно, а ввечерi затишно. Ти ягоди приїхав рвати?

— Звiдки ти знаєш? — дивуюсь я.

— Знаю, — таємниче каже дiвчина. — Хтось менi в лiсi шепнув на оце вухо.

— Хто ж тобi шепнув на оце вухо?

Мої слова змили таємничiсть iз обличчя Люби, й вона, не витримавши гри, весело пирхнула:

— Мар’яна сказала. Вона вчора у нас рвала поповi черешнi й замовила перед татом словечко за тебе. Правда, вона славна?

— Дуже славна, — погоджуюсь я.

— А бачив, як вона вишиває гарно?

— Бачив.

— Вона якось у нас трохи вишивала, i не дiвочу, а парубочу сорочку. Мабуть, у неї вже є молодий.

— I це може бути, — кажу я трохи з жалем, бо шкода буде, як хтось забере Мар’яну i я бiльше не побачу її.

— А в нас дома козеня є, — дiвчинi все хочеться розказати менi. — Тато взимку знайшов його з перебитою нiжкою.

— А в нас автомобiль був.

— Автомобiль? — не йме вiри дiвчина i широко дивиться на мене. — Може, не автомобiль, а чортопхайка?

— Нi, справжнiсiнький, на чотирьох колесах, автомобiль, — радiю, що маю чим здивувати дiвчину. Та й не тiльки її! Коли треба збити пиху комусь iз хвалькiв, я завжди перемагаю їх колишнiм автомобiлем, що був у нас аж два днi.

— Де ж ви взяли справжнiсiнького автомобiля? — вiрить i не вiрить Люба моїм словам.

— Хай тобi тато про це розповiсть — вiн повинен знати. — Кажу так, нiби й не хочеться розповiдати про торiшню iсторiю.

— Нi, нi, я хочу вiд тебе почути, — заiскрились оченята. — Це так цiкаво.

— Тодi слухай. Торiк, може, знаєш, нашим шляхом на Польщу вiдступало вiйсько Пiлсудського. От воно, утiкаючи, й покинуло пiдбитий автомобiль. Коли люди сказали про це дiдусевi, то вiн побiг до нього, наче молодий, а потiм на волах привiз до себе цю машину. Тодi було нам усiм роботи. Дiдусь i їсти не вiдходив вiд автомобiля, бо нiколи не мав дiла з такою машинерiєю, а розiбратися хотiлося до кiнця.

— I не побоявся? — аж зойкнула дiвчина.

— Чого ж боятись?

— А може, там чорт сидiв, що тягне машину?

— Машину тягне не чорт, а мотор.

— Хто його знає, — засумнiвалась Люба. — У нас люди по-рiзному кажуть. Ну, а далi що?

— Помордувався, помарудився дiдусь бiля машини, i вона ожила : запчихала, загула, затремтiла й поїхала. Вона може їхати вперед i назад. Тодi посадив мене дiдусь коло себе на ремiнну подушку з пружинами, й ми почали навiдуватись до близької i далекої рiднi. Що вже iнтересно було — i не питай: люди скрiзь вибiгають подивитись на чудо, жiнки страхаються i хрестяться, дiтвора бiгцем за нами лупить i на дурницю, як може, чiпляється ззаду, собаки валують, пiд колеса кидаються, кури й гуси розлiтаються, аж пух i пiр’я сиплеться, а ми з дiдом так уже пишаємося i так пiдгуцикуємо на панському ремiннi, наче все життя не злазили з автомобiлiв.

— I гарно було їхати?

— I гарно, i м’яко.

— Може, i я колись покатаюсь на такiй машинi, — замрiяно посмiхнулась Люба.

— I це може бути, коли не побоїшся, — зверхньо погодився я.

— А куди ж ви подiли свого автомобiля?

— У нас його хотiли на дурничку якiсь шпiкулянти за мило вициганити. Вони i просили, i страхали дiда, мовляв, знаєте, що вам буде, коли Пiлсудський повернеться? Бабуся вже було й погодилась узяти за автомобiль десяток довгих брускiв солдатського мила, а дiдусь сказав, що ми iще можемо бiлою глиною прати шмаття. Тодi на торг нагодився титар. Йому не машина була потрiбна, хотiв видерти ремiнь iз подушок. Таке вар’ятство дуже розiзлило дiдуся, i вiн сказав, що грiх дерти шкуру з чоловiка, а ремiнь з машини. А титар сказав, що вiн бiльше розбирається в грiхах, анiж той, хто порiзав на дрова фiгури апостолiв. Пiсля цього дiдусь пiшов на пораду, як йому бути, до дядька Себастiяна, а далi здав машину в повiт. I за це ми маємо подяку вiд самої Революцiї.

— А в нашого дiда Революцiя гарного коня забрала, а взамiн поганого дала.

— Бо так треба було, — кажу я словами дядька Себастiяна, i дiвчина погоджується зi мною, а далi згадує, що менi вже час рвати ягоди.

— Хочеш я тебе до найкращої черешнi поведу? її тiтка Василина зве "пiснею".

— Чого ж вона її так зве?

— Бо цi черешнi дуже гарнi, й на них найбiльше тримається роса, як на тiтчиних пiснях сльози.

Ми обоє смутнiємо, мовчки перелазимо через вориння i травами, що оксамитяться та й оксамитяться, йдемо до тiєї черешнi, яка найбiльше тримає роси. Вона, гiнка й кучерява, лише кiлька ступнiв одiйшла вiд лiсу й вигойдує в собi сонце, на її гiлках красуються не окремi ягоди, а цiлi вiночки. Ось кiлька таких вiночкiв я й принесу Мар’янi замiсть сережок.

— Лiзь, — каже менi Люба.

— Може, й тебе пiдсадити?

— Не треба, я суницi збиратиму. Насушимо їх на зиму, то й простуда буде не страшна.