Гуси-лебеді летять… (1963) - Сторінка 43

Дядько Себастiян з презирством поглянув на непроханого гостя; в очницях його стояла така темiнь, за якою зовсiм не видно було очей. Через хвилину Юхрим повiв устами, i на них вигнулась та усмiшечка, де нахабство пiдминало непевнiсть:

— Не чекав мого вторгнення, Себастiяне? Знаю — не чекав! Але моя драматична душа мусила прийти до тебе з приношенiем, тобто на уклiн по всiх параграфах, статтях i статуту.

— Яка, яка у тебе душа? — повеселiшав дядько Себастiян.

— Як було вже сказано — драматична!

— За якими ж це параграфами? — насочилось насмiшкою обличчя голови комбiду.

— За параграфами революцiї!

— А яка тодi в мене душа?

— Натурально — героїчна! — пiддобрюючись, урочисто сказав Юхрим, i на його невiрне обличчя навiть лiг покрiвець шаноби.

Дядько Себастiян тiльки головою покрутив: мовляв, ох, i влiзливий ти, чоловiче, але промовчав. А Юхримовi того тiльки й треба. Вiн одразу ж повiв мову про змiни в повiтi, хитромудре увернув, що тепер i його друзяки випливли наверх, повшивались у служби i кличуть його ближче до верхiв.

— Ну, а ти, звiсно, вирiшив триматися маси? — безневинно запитав дядько Себастiян.

— Нi, я ще не вирiшив цього. Тому й прийшов, натурально, за порадою. Що його робити: чи залишитися в селi, чи теж погнатися за фортуною-долею у мiсто?

— Не гонися, Юхриме, за фортуною-долею, ой, не гонися, — аж мало не зiтхнув дядько Себастiян.

— То чому? — здивувались пiдбiрчастi вуста i квасолистi нiздрi Юхрима.

— Бо ти, коли наздоженеш долю, — собакою вчепишся в її приполи i триматимеш тiльки побiля своєї парсуни. А доля i людям потрiбна.

Юхрим стрепенувся, не знаючи, що йому робити. Подумавши, вiн став таким, про яких кажуть: зверху смiється, а всерединi сичить.

— Передав ти, Себастiяне, кутi меду, а менi характеру! — викривлює усмiшку на обiдочках уст. — Налихословити, натурально, кожний зможе, але на твоїй посадi треба мати вежливiсть по всiх статутах. Знаю, ти гнiваєшся на мене за он ту iсторiю iз комiсiєю. Винюсь, каюсь, зарiкаюсь — бiльше не буду. Не по дуростi, а по пильностi збочив, бо забрело менi в розмишленiя, що ти дiяв не за революцiйними параграфами. I я хотiв теорiєю пiдправити твою практику, бо хто ж має за революцiю болiти? Лише такi, як ти, з практичного боку, i такi, як я, з теоретичного.

— За шкуру, тiльки за свою шкуру болiєш ти з практичного i теоретичного боку! — розгнiвався дядько Себастiян. — За неї, коли її доведеться рятувати, усiх людей, увесь свiт продасиш i не скривишся!

— Чого тобi так далеко наперед заглядати? — позлiшав Юхрим, i потвердiшали грубi пружки його уст. — Шкура — дiло тонке, всякий її по-своєму рятує, а iнший ще й вiдрощує на нiй те, що має їжак. Резон?

— Чого ти ще не сказав, що iнший назбирує на шкуру слизь?

— I про це, согласовано, скажу, коли доведеться десь давати свою класифiкацiю, — жорстокiсть спотворює обличчя Юхрима, i тiльки тепер його очi розрiзають темiнь, що зiбралась у очницях. — А зараз я до тебе, натурально, з iншим прийшов. Говорити далi чи звелиш зашити вуста?

— Говори, щоб губи не гуляли, — стримує обурення дядько Себастiян. — І чого менi iнодi здається, що в тебе з рота вискакують не слова, а жаби?

— Перебор фантазiї, — не задумуючись, пояснив Юхрим.

— Ну, що в тебе?

— Та нiчого возвишеного. Дуже прошу тебе: черкни для движенiя лiчностi характеристику, таку, невеличку, але, натурально, з душею.

— А без неї приятелi з повiту не вiрять твоїй лiчностi?

— Вiрять, але революцiйний закон є законом. Черкни, Себастiяне. Робота не важка, а полегкiсть дасть нам обом.

— Менi й так легко, — уперто хитнув головою дядько Себастiян. — А характеристики тобi не дам!

— Дасиш! — нахабно витрiщився Юхрим.

— Не дам.

— Не маєш такого закону! — в слизькуватих Юхримових очах затрепетав лихий полиск. — Всяка iндивiдуальнiсть має тепер право на характеристику лiчностi, хоч подобається чи не подобається вона комусь. Не дасиш тепер, дасиш у четвер! Заставлять дати! I пам’ятай: усякiй людинi, при охотi, можна обламати крила.

— Я й не знав, що ти такий криложер! — навiть здивувався дядько Себастiян.

— То знай! I лiпше зараз же пиши характеристику, та й не будемо гризтися. Тобi ж спокiйнiше буде, коли мене сплавиш iз села.

— Переконав! Дiдько з тобою — дам характеристику, щоб ти щез iз очей! — погодився дядько Себастiян.

— Отак би й зразу, — задоволене хихикнув Юхрим. — Якби ти не дав, я б з м’ясом видрав її. Я свого нiде не попущу: права є правами! Може, пiсля цього й могорич для обоюдного мечтанiя зап’ємо! У мене дещиця забряжчала в кишенi.

— Тримай її на подзвiння таких добрих, як сам! —вiдрiзав голова комбiду.

— Вольному — воля, а спасенному, по всiх параграфах, рай, — здвигнув плечима Юхрим. Лихий полиск осiдає на денця його круглих очей, а наверх спливає вдоволення.

Тим часом голова комбiду дiстав папiр, чорнило, ручку i сiв писати характеристику.

— Може, тобi пособити коментарiями? — прихилив голову до столу Юхрим.