Гуси-лебеді летять… (1963) - Сторінка 7

Це, бачу, матерi подобається, вона пильно вдивляється в мене, каже, що я клаповухий, з чим я охоче погоджуюсь, далi защiбуе гудзик на ковнiрi i махає рукою:

— Катай уже, причепливий. Тiльки ж гляди, не порви моїх останнiх чобiт, не молоти ними, як цiпом, землю, не влазь по самiсiнькi вуха в калюжi та баюри та не дражни по всiх кутках собак i не зчеплюйся битись…

— Добре, мамо! — вже з-за дверей охоче гукаю я i одразу ж забуваю все, чого менi не можна робити, бо попереду воля до самого вечора!

Коли я прожогом вискакую на вулицю, з-за сусiднього тину чую лукаве i в’їдливе "гi". Так може вiтатися зi мною тiльки Петро Шевчик. Якої тiльки каверзи не приховано у цьому "гi". Хоча ми з Петром однолiтки, вiн вважає, що йому треба старшувати надi мною, бо минулого року вже пас три корови, а я тiльки вертiвся бiля дiда i його ремесла та, коли треба, попасав нашу сиву таранкувату вiд старостi кобилу; через неї не раз мене брала на глузи пастушня. По-перше, наша коняка була здирцею: не погодуй чимось ласим її з рук, нiзащо не сядеш на неї, по-друге, нiяк її не можна було пустити в галоп, а спробуєш, — гляди, за ногу вкусить. I тому, коли були перегони, я завжди, горюючи, лишався позад усiх i тiльки мрiяв про той час, коли доведеться мчати на справжньому конi…

З-за плоту Петро зверхньо, як навчився, у старших пастухiв, поглядає на мене i знову каже: "гi".

Я вже розумiю, куди тече вода, але з спiвчуттям питаю вдовиченка :

— Це на тебе давно гикавка напала?

— Та нi, як тiльки тебе побачив, — пiдсмiюється Петро i очима проштрикує мої чоботи. — У маминi взувся?

— Колись були маминi, тепер мої.

— Твої?

— Атож. Мати собi купили новi, а цi менi дiсталися в спадок.

— А ти часом не брешеш? — темне Петрове обличчя стає спантеличеним: вiн i вiрить i не вiрить менi.

— Побiжи спитайся, моя хата осьдечки, — недбало показую пальцем у бiк своєї причiлкової стiни.

— Гм, пофортунило тобi, — вже заздрiсно говорить Петро, хоча б, здавалося, чого йому завидувати, коли вiн мав справжнiсiнькi чоботи, шитi на його ногу.

— Петре, давай гайнемо в лiс.

— Чого ми там ще не бачили? — пiдозрiло дивиться на мене.

— Чого? — ловлю очима синю дiброву, що наче викупується у веснянiй водi. — Побачимо лiс, та й годi.

— Найшов чим здивувати: що я зроду-вiку цього добра не бачив?

— То як хочеш, — збираюся бiгти.

— Стривай! — Петро трохи розмiрковує, перелазить через тин, стає поперед мене i вже владно каже: — Ходiмо за мною!

— Оце добре, що ти попереду пiдеш, — безневинно кажу.

— А чого добре? — з-за плеча недовiрливо поглянув на мене Петро.

— Бо в мене чоботи сухiшими будуть.

— Хитрий який! — насупився пастушок. — Спочатку я пiду попереду, а потiм — ти!..

Коли ми обминаємо липовий шлях i опиняємось у долинцi, нас оточує воркування струмкiв. Спiваючи, вони заклопотано поспiшають собi i до ставкiв, i до левад, i на Ведмежу долину, де в’юниться рiчечка. Вона ще спить собi, а струмки вже б’ють у бубни i витанцьовують на її кризi. То й ми теж починаємо танцювати, i зараз уся командирська пиха сповзла з розпашiлого Петрового обличчя. I як тiльки не вививається вiн на кризi, перекривлюючи танцювання то свого дядька Миколи, то тiтки Настi, то дяка Єрмолая, що, пiдпивши, вибиває ногами, наче колодами, ще й приказує: "Го-то-то, го-то-то!" В обох нас уже обляпанi не тiльки чоботи, а й полотнянi штаненята, i катанки.

Недалеко трiснула крига.

— Чуєш? — пригинаючись, таємниче питає Петро.

— Чую.

— А знаєш, що воно?

— Нi.

— Це щука хвостом лiд розбиває.

— То в неї такий крепкий хвiст?

— Як залiзо! Це зараз невелика вдарила, а то, бува, як махне, так i виб’є ополонку, а з неї отакенне хвостище прогляне. Iнодi, як пофортунить, рибалка й вихоплює щуку за хвiст на берег.

Ми прислухаємось до рiчки, i вона знову затрiщала за верболозами. Там теж ударила хвостом невелика щука, бо ополонки не пробила.

Веселi й забрьоханi, входимо в лiс. По ньому зараз у верховiттi i низом гуляють шуми. Це, видать, очiкуючи весну, гомонить душа лiсу. Хоча я й дуже люблю лiс, але побоююсь його душi, вона, як розсердиться, то заведе тебе в такi нетрi, де люди не ходять, де сокира не гуляє.

А ще я люблю, як з лiсу несподiвано вигулькне хатина, заскриплять ворiтця, побiжать стежки до саду i до пасiчиська. I люблю, коли березовий сiк накрапає iз жолобка, вiн так гарно вистукує: "тьоп-тьоп", що неодмiнно завернеш до нього i присядеш навпочiпки. Також люблю напасти на лiсове джерело i дивитись, як воно коловертнем викручується з глибини. I люблю, коли гриби, обнявшись мов брати, збирають на свої шапки росу, i люблю восени по колiна ходити в листi, коли так гарно червонiє калина i пахнуть опеньки.

Я охоплюю обома руками березу, притуляючись вухом до неї, але вона мовчить, бо ще не розмерзся пiд корою сiк, ще мертво у лiсi. На вершечку береста обiзвалася сойка. Ми подивились на її лискучi дзеркальця, а Петро запитав: