Істина поруч - Сторінка 4
- Бережний Василь Павлович -Прокинувся з відчуттям тривоги в усьому тілі.
Світало.
Несміливо, поволі, але все-таки світало. Згори, із хмар, просочувалось блідо-жовте світло. З темряви поволеньки проступали дерева. «А може, це зовсім і не дерева? Можливо, це справді антени, цілий ліс антен якоїсь гігантської радіостанції? — подумав Петро і одразу ж відкинув ці думки. — Оце вже фантастика. Треба вгамувати свою уяву». Спрямував об’єктив кіноапарата на темніючі стовбури і натиснув на спуск. На мить йому здалося, що дерева в одному місці схитнулися… Тривожна цікавість, очікування чогось незвичайного охопили його єство. Може, то птиці? А може — венерійці? Хоча б уже скоріше світало!
Просвітив гущавину ліхтарем — ніде нічого, тільки полискують дерева — суцільна стіна.
Вимкнув ліхтар — стало ще темніше. Але за якийсь час очі призвичаїлись і знову вловили жовтизну. Світло сіялось зверху, від злегка жовтавих хмар, які густими сувоями закривали небо. Зараз уже видно було метрів на п’ятдесят навколо. «А більше, мабуть, нічого й ждати при такій хмарності»,— подумав Петро, закриваючи шторку шолома і перевіряючи кисневий прилад. За хвилину він уже вибрався назовні. Озирнувся навколо і легко сковзнув на венерійський грунт. Був такий заклопотаний положенням літака, що навіть не звернув уваги на цю історичну мить. Під ногами пружинило, як на торфовищі, але він не грузнув. Спробував навіть підскочити на одному місці — нічого. Відчував себе помітно легшим, ніж на Землі. Біль у лівому коліні майже стих.
Обережно обійшовши літак, переконався, що крило ціле, треба тільки обкопати його, а тоді вже скористатися тросом. Для того, щоб знятися, доведеться змонтувати турбіну вертикального підйому…
І знову Яворовичу здалося, що схитнулися дерева — вже в іншому місці. Довго дивився в гущавину — зараз уже, мабуть, зовсім розвиднилось, бо дерева не зливаються в суцільну стіну,— але нічого не помітив. Тихо і непорушно.
Підійшов до ближчого дерева, узявся за темно-синій стовбур обома руками, схитнув. З гілок бризнула рідина.
Дістав з нагрудної кишені скафандра пластмасову пробірку — узяти пробу. На «Астероїді» дослідять… Труснув дерево, рідина полилася, але в пробірку набрати не вдалось. Спробував здертися на стовбур, щоб одламати гілку, але він був такий гладенький, що руки тільки сковзались. Тоді Петро вийняв з кишені моток тоненького тросика з важельком. Закинув його на кінець нижньої гілки і потягнув. Гілка пружинила, вигиналася, але не тріскала. Наче то була й не гілка, а якийсь гумовий шланг. Вхопився за кінчика, нахилив. Гілка таки справді схожа на трубку — добре видно порожнину. Дістав ножа, зрізав — полилася рідина, але одразу ж і перестала. Отвір просто на очах затягувало плівкою. Зрізав ще — те ж саме Наповнив пробірку, взяв також шмат живої трубки. Відпустив гілку і почав змотувати троса. В гущавині нараз ковзнула якась тінь. Він не так побачив, як відчув — хтось є поблизу, хтось за ним стежить. Звір? Мисляча істота?
Гамуючи хвилювання, сховав моток до кишені. Узявся в боки, стояв, придивлявся, чекав. Біліла торпеда літака, чорнів нашорошений ліс. І в усьому відчувалася настороженість, тривожність.
Рушив до ракетоплана, але одразу ж зупинився. Між деревами майнула якась постать. Тепер уже Яворович не думав, що це йому тільки здається. Хоч і на коротку мить, але він виразно побачив саме постать — вертикальне тіло, що перебігло від одного стовбура до другого, ближчого. Схитнулось дерево, і Петро побачив, тепер уже трохи праворуч, — по гілках, угорі, перебігає ще одне!
Яворович став, як укопаний,— до нього наближались венерійці! Такі ж, як і люди — двоногі, дворукі. Одна постать легко перебігала по гілках — вони не встигали й прогнутися, — а друга, так само спритно, петляла поміж деревами. В їхніх рухах була гранична обережність, але діяли вони сміливо, без вагання. В руках тримали короткі палиці, мабуть, вирізані з оцих самих темно-синіх гілок.
Метрів за п’ять від Яворовича обоє зупинилися. Той, що був на дереві, миттю сковзнув по стовбуру додолу. Петро не спускав з них ока. Затиснувши свої палиці під лівою пахвою, венерійці також насторожено стежили за Яворовичем. Отак, мабуть, мисливці де-небудь в нетрях Африки підстерігають свою здобич. Вони аж зігнулися трохи, приглядаючись до дивовижної істоти в скафандрі і шоломі. На зріст вони, може, трохи менші від Яворовича, вузькоплечі. На голові в кожного стирчить чорне волосся. Шкіра темно-синя, очі великі, занадто видовжені, з якимось стальним блиском. Він не зміг нічого прочитати в тих очах — ні страху, ні цікавості, ні гніву. Вони дивилися на нього якусь мить, але без ніякого виразу — очі людей з іншої планети. Петро не встиг і слова вимовити, як істоти сховались за деревами.
І раптом Яворович подумав: «Мабуть, їх лякає мій шолом, а раз вони дихають цією атмосферою, то, певне, і я зможу».
Плавно, спокійно підніс руки, відхилив шолом за плечі, розстебнув скафандр на грудях. Дихнув раз і вдруге. Повітря напоєне якимось незвичним запахом, але кисню в ньому, певно, цілком достатньо.