Іван Франко - Сторінка 5

Ти, брате, любиш Русь,
Як дім, воли, корови,—
Я ж не люблю її
З надмірної любови…

Я ще раніше сказав, що Франко явився новатором у галицькій літературі. Не тільки в формі, в літературній манері, а і в своїх відносинах до фактів життя, які він малює. Село цікавить його не з етнографічного боку, як попередніх письменників, він не ідеалізує сільського життя. Його інтересують соціальні і економічні сторони того життя, гніт, страждання і всяка кривда. Наскрізь гуманний, чоловічний — Франко оддає своє серце і всі свої симпатії тим, хто «в поті чола» добуває хліб не тільки собі, але й другим, тим, що самі не роблять. Ще в поемі «Панські жарти» написаній за молодих літ, Франко малює нам картину економічної залежності селян од пана; в оповіданні «Лесишина челядь» і др.— важку, невсипущу працю хлібороба задля шматка хліба. Але з часом на очах Франка відбувається важкий соціальний процес. Процес росту капіталізму, побіди капіталу над працею. Коли перше, за панщини, експлоатація селянина була в стадії, так сказати, «натурального» хижацтва, то при зрості капіталізму вона приймає форми гострої, смертельної боротьби. Капіталізм висовує вже свої пазури, вони ростуть і загострюються. На село йдуть походами нові експлоататори, опутують селянина довгами, забирають його хату, землю. Вони захоплюють у свої руки промисли, ставлять фабрики, як павук павутиння, скрізь розстелюють свої сіті. Вчора хлібороб, хазяїн, а сьогодні пролетарій-селянин неминуче попадає у ті сіті і гине в нерівній боротьбі. Бо чи ж може бути інакше! Скрізь темнота, нужда, «села бідні, сірі, з головатими вербами при дорозі, з обламаними садками, болотяними вигонами, обскубаними сірими стріхами, пообвалюваними тут і там плотами». А в хаті не краще:

На стіні розвішані довкола
Дерев’яні давні богомази:
Страшний суд, Варвара і Микола,
Чорні вже від диму, як від мази.

Тільки й всього християнства в хаті.
Але є й письменства в ній познаки:
Там, під сволоком, завитий в шматті
Лист небесний, писаний бог зна ким.

Йосифнянський наказ панщизняний,
Прадідівський квит на тридцять буків,
Діда скарга за грунтець забраний,
Батьків акт ліцитаційний драний…

Одно зостається — або в сіті до павука, або еміграція до Бразілії.

В цілому ряді оповідань: «Борислав», «Воа constrictor», «Яць Зелепуга», «Полуйка», «Вівчар» і др. Франко змальовує нам широкі і страшні картини життя робітників, картини, що нагадують часом Дантове пекло. Особливо цікаві його бориславські оповідання. Борислав — це село в Галичині, де добувають нафту (нефть) та земляний віск. Там під землею, в шахтах, в глибоких ямах, серед задухи і смороду, од яких крутиться голова, працюють у темряві тисячі робітників; ллють піт, стогнуть і гинуть. Весь Борислав — одна смердюча яма. Там важка праця, малий заробіток, бруд, п’янство, розпуста, погана їжа і погана горілка, всякі хвороби; там людина гірше скотини, там брат на брата здіймає ніж, там чад і вічне пекло. А з цього всього пливуть золоті річки і спадають в кишені тим, хто сам не робить, всяким хижакам-експлоататорам. Франко виводить перед читачем цілу портретну галерею таких хижаків — з залізною волею, з звірячими кровожадними інстинктами, сухих, упертих і безсердечних. Гава, Вовкун, Гершко Гольдмахер, Шміла, Шварц і т. д.— ціла стан хижих птахів, що, як образно каже Франко, «полощуть кров’ю рот». Ніщо не спиняє їх: вони грабують, підпалюють хати і гублять людей, аби їм була од того користь. Всю свою ненависть до хижацтва Франко сконцентрував в образі орла-беркута:

Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте!
За те, що в грудях ти ховаєш серце люте,
За те, що кров ти п’єш, на низьких і слабих
З погордою глядиш, хоч сам живеш із них,
За те, що так тебе боїться слабша тварь…

Малюючи в цілому циклі бориславських оповідань війну поміж капіталом і працею, Франко не може залишитися тільки холодним, об’єктивним обсерватором. В тих оповіданнях ви бачите більше самого Франка — Франка-борця, який не криє своїх симпатій і антипатій, борця, що часом перемагає в нім артиста. Бо «лиш боротись — значить жить!» А разом з тим в тих оповіданнях розсипані, як і в природі, розкішні картини, ясні, повні сонця, повітря і красок пейзажі, проходять живі люди, ярко змальовані в світлі тонкого психологічного аналізу.

В оповіданнях «На дні» і др., в своїх «Тюремних сонетах» Франко дає нам страшну і захоплюючу по своїй реальності картину «дна» — тюрми. Але й тут гуманне, чутливе серце поета вміє знайти краплину людського навіть в такому тупому і дикому представникові низин суспільності, як Бовдур, що «на дно суспільного гніту не принесли з собою нічого, нічого: ні думки ясної, ні споминок щасливих, ні блискучої, хоч би обманливої надії. Боліючи душею над темнотою і недолею свого українського народу, Франко в оповіданнях з єврейського та циганського життя,— як «До світла», «Сурка», «Цигани»,— проповідує любов