Із Вариної біографії - Сторінка 6
- Хвильовий Микола -— А це ж… що це ви собі набігали, Варваро Трохимівно? — говорив крамар, сально посміхаючись і пальцем тикаючи у Варин живіт. — Від гражданського мужа? Хі-хі!.. Камунічеський приплод для нового офіцерського режиму? Непогана справа — що й казати!.. Та тільки — звиняюсь! Хто його знає, де цей приплод опиниться. Звиняюсь!
Тут крамар уже не міг не зірватись із тону й, підбадьорений свідомістю, що Варя добровільно мусить віддати себе на глум і ні в якому разі не піде на нього скаржитись, заскреготів зубами й дав волю своїм схованим почуттям.
— Звиняюсь! Господа генерали тобі, Варко, не подарують камунічеської пропаганди. Звиняюсь!
— Що ви кажете, Карпе Сидоровичу, — не стерпіла тут перелякана Варя. — Коли ж це я пропаганду вела? Невже ви не знаєте, що я ніколи не була в партії?
— Ти не була в партії? А чому ж ти тоді в гражданськім браку состояла з камуністом? Ну? Ну, от скажи мені? Чому? Захотілось камунічеського? От тобі й буде комунічеський! — Тут Карпо Сидорович раптом облизався й засюсюкав: — Я, звісно, не проти природи… Воно й шлюха — чоловік… Але зачем ти, дєтка, завагітніла? Зачем не зробила аборту? От що мене мучає!..
На доказ того, що його й справді мучає, Карпо Сидорович нервово висякався й тяжко зідхнув. Варя мовчки стояла серед вулиці. В грудях їй було тісно й неприємно. Варя думала: «Треба тікати». Але Варя, мабуть, так би й не втекла, коли б не випадок. Словом, Варя таки примушена була, мало не остаточно вирішивши не покидати Богодухова, знову передумати своє вирішення й не тільки передумати, але й справді покинути свій рідний городок.
Це трапилося не тоді, коли можна було порівнюючи добре влаштуватись в якомусь з потягів, що евакувались на північ, навіть не за тих душних днів, коли козачі роз’їзди були в якихось двадцяти верствах від повітового містечка — це трапилося якраз в останній день.
Ніч була гаряча. Грози не було, але далекі зоряниці аж до ранку палахкотіли по всіх кінцях повітового містечка. Чути було короткі постріли. І на цей раз не тільки обивателі не наважувались трошки поспати, але й активні діячі робітничо-селянського уряду ніяк не могли раціонально використати подаровані їм судьбою години відпочинку. Все було в тривозі. Центр города вже давно змертвів, та цієї ночі він був особливо мертвий. Ранок прийшой надзвичайно тривожний. До дев’ятої приблизно години решток загонів робітничо-селянського уряду не видно було. І, тільки коли вже байдуже гаряче сонце височенько зупинилось над городком, по порожніх вулицях заторохкотіли полкові обози відступаючої армії. О дванадцятій приблизно годині розірвався перший шрапнель. Ворог був уже під «стінами города».
Ярина Федорівна, що її дуже тривожила Варина судьба, навіть цього дня не стерпіла не вийти з дому. Повернулась вона захекана й червона.
— Ох, Варко! Ох, донечко моя! — сказала вона, важко дихаючи й сідаючи на ослінчик. — Зустріла я, значить, зараз Івана Панасовича. Так ти слухай, що він каже мені…
Тут бублешниця змовкла й раптом заплакала.
— Та що ж він каже, мамо! — затривожилась Варя. — Ну говоріть же, не мучайте мене!
До Ярини Федорівни підійшов і Трохим Климентович: в таких випадках, коли плакала бублешниця, він, завжди до всього байдужий і завжди трохи п’яненький, мовчки зупинявся біля своєї дружини й дивився на неї чомусь здивованими очима.
— Що він каже? — промовила нарешті Ярина Федорівна крізь сльози й витираючи очі кінцями голов’янцї хустки. — А от що він каже. Як почув він, що ти сидиш досі в городі, так як сплесне руками, як не закричить! Що це ви, каже, зі своєю донею надумали? Чи не тронулись розуму? Невже ж, каже, думаєте, що її бєлі не розстріляють? (Так і сказав, голубонько, «розстріляють»!) Я йому те, інше, навіть про вагітність твою згадала. А він мені своє. Невже, каже, забули, що Сергій, цебто чоловік твій, у «чеці» служив? Я йому те, інше: мовляв, чим же моя донька винна, що він у «чеці» служив? Так він і слухати не хоче. Негайно, каже, кличте до мене товаришку Варю (цебто тебе так називає) і більше, каже, я з вами й розмовляти не хочу… цебто зо мною. Ну, оце я й прибігла. Думаю: як уже моя Варка товаришкою стала, то вже тут треба щось міркувати… Ой, бідна моя головонько!
Ярина Федорівна знову заплакала. Трохим Климентович ще більш поширив свої здивовані очі. А Варя зблідла й мовчить.
— Невже ж таки, доню, тебе можуть розстріляти?.. Бєлі, значить, афіцери?
— Бог його знає… Може, й розстріляють, — нарешті промовила перелякана Варя. — Карпо Сидорович дуже нахваляється…
Та далі Варя вже нічого не промовила.
Ярина Федорівна гнівно подивилась на неї й скрикнула:
— Так чого ж це ти мені цього раніш не говорила? Ну?
— Про Карпа Сидоровича? Та хіба ж я вам не говорила?
— Про якого там Карпа! Про те, що тебе бєлі розстріляють?
— А я ж почім знала, мамо? — почала було Варя. — Та ви ж і самі мені не радили тікати…
— Я не радила? — ще голосніше скрикнула Ярина Федорівна. — Та я ж тільки не радила тобі зв’язуватись з цим жевжиком камунічеським, з цим твоїм Серьогою… щоб він тобі…