Казка про дракона, шевця, що не вмів дарувати заподіяної йому кривди, та інших - Сторінка 2

Мешканці нарешті віддихнули на повні груди, й життя почало остаточно налагоджуватися.

Тільки що ліпше людям велося, то менше кожен відчував задоволення. А коли відбудували останню руїну, що залишилася з доби панування дракона, то на тому місці, де згоріла потвора, зійшлися найедукованіші голови міста й, поклавши квіти на свіжий моріжок у щойно впорядкованому парку, виголосили на честь дракона промову, в якій докладно насвітлювалося, що в особі страховиська відійшов у небуття єдиний гідний подиву світоч людства. А що тепер ніхто вже не відтинав крикунам язика, то люди стали дедалі тяжче зідхати й уголос мріяти, старанно виглядаючи, чи не з'явиться на обрії якась нова потвора, яка надасть сенсу їхньому існуванню.