Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 105

— І за що, спитай?— гірко вимовив Грицько.

— Як за що? Чіпка, Грицьку, чоловік хороший…

— Що ж у йому хорошого?

— Усе. Звісно: другій жінці він би, може, й не підійшов під пару; а до Галі— то мов вони рідні… Який він, така й вона… Жалісливі, добрі… Що пара, то пара,— гріх бога гнівити.

Христя завжди застувалася за Чіпку. У Чіпці справді було багато чогось доброго, чого Грицько своїм, на прибуток напрямленим, розумом не зміг зрозуміти. Христя ж чула те добре своїм жіноцьким серцем, своєю чуткою душею.

— Оже тебе, Чіпко, мабуть, у любистку купали, що так усі жінки липнуть до тебе,— шуткує, підпивши, Грицько.

— Як саме?— питає Чіпка.

— Так… Моя Христя, коли тебе довго не бачить, то все згадує: де це, мов, він? що це з ним?

— Спасибі Христі за добру згадку,— радо одмовляє Чіпка.

— А вам заздро на мого чоловіка?— умішається Галя.

— Та ще б, дивіться, не заздро було! Де ж таки? чужу жінку зовсім від дому одбив!

— Та ми таки Христю й одберемо од вас,— сміється Галя.

— Навіщо? Навіщо вона вам здалася? Чи, може, непереливки?..

— Та воно так-таки, мабуть, чоловіче, й буде,— жартує Христя,— що я і тебе й дітей покину та й перейду до Галі та до бабусі Мотрі…

— Про мене… Хай вона й вам, тільки я собі Чіпку візьму затомість,— одказує Грицько.

— Еге, спасибі вам! Ми Чіпки не дамо… Чіпка у нас буде,— обороняється Галя.

А тут і Мотря, слухаючи їх жартівливу розмову, уверне слівце й од себе. Підуть у них сміхи, жарти та веселощі.

— Ану лишень, Галю: почастуй нас вареною за таку вигадку!— нажартувавшись вдоволь, каже Чіпка.

Галя швиденько метнеться. Де не візьметься варена— пахуча, чиста та смачна. Галя частує. Усі випивають по повній, прицмакують губами, вихваляють Галю, а ще більше— варену, та пересипаються жартами…

Це так у свято або в неділю. А в будень— коли не Христя у Галі, то Галя у Христі.

Одна другу так уподобали, мов сестри рідні. Хоч одна одній, як завжди водиться між жінками, і не розкривала своєї душі до дна, не показувала, що діється на споді серця; оже одна в одній чула щось собі рідне, привітне й любе. Галя далі бачила, ширше сягала своїм розумом: він у неї кохався при достатках, у розкоші… В стороні од людей, од життя, не знавши ні нужди, ні клопоту, вона сама поринала в свої думки, привикла сама повертати своїм розумом. Не такі молоді літа випали Христі. Тяжке сирітство з самого малку, гірка неволя у чужій роботі приборкали її шибку думку. Недостачі, нужда добре далися їй знати,— щоб вона не забувала про наживу. Вона була в житті її не останньою гадкою. Оже як вони не різнились, а все-таки обидві однаково чули, що добре, що лихе, і через те завжди обидві сходились у своїх думках. До чого Христя тільки серцем прихилялася, почуваючи добре, те Галя не тільки серцем кохала, а й у речах вимовляла. Поріднились вони серцем, душею. Вони були щирі товаришки, яких тільки вряди-годи зводить життя докупи.

Шануючи одна одну, кожна поклялася в душі, що як будуть у них діти, взяти одна другу кумою. Христя вже й раділа тому. Вона почувала себе матір’ю, а після різдва справді послав їй бог уже другого сина. Галя була хрещеною матір’ю. Грицько не тільки згодився— зрадів, як почув, що Галя буде кумою. Він сподівався, що хрещеникові добре буде від такої хресної матері. Христя ж дивилася на покумання, як на зв’язок довічного товариства з Галею.

І справді, після того вони ще дужче затоваришували. Почалися таємничі сповіді важких думок та гадок, пестощі та голубіння веселих надій. Не проходило дня, щоб або Христя не завернула до Галі, або Галя не побігла до Христі.

Галя полюбила свого хрещеника, як рідну дитину. Сорочечки йому шила й мережила, шапочки вишивала. А на руки візьме,— носиться, любується, як своїм. Іноді зупиниться її погляд на любому погляді дитини… довго вона дивиться на його, придивляється йому в вічі, мов своїми очима хоче з’їсти. То дивись: блиснула у неї

в очах якась іскорка— сльоза не сльоза, радість не радість засвітила в них— і пригортає вона дитину до свого лона й обдає його поцілунками…

Христя дивиться та й зітхне важко. Вона бачить і чує— чого Галі треба, та чого бог не дає їй…

— Що, як у вас будуть діти,— стороною заходить Христя:— як уже ви їх глядітимете? Адже ось— чуже, та як ви утішаєтесь!..

— Як у мене буде дитина, Христе, то я, здається, з’їм або задавлю її, цілуючи та милуючи… Я не дам на його пилиночці впасти, кому-небудь подивитися… Могла б я його— в своїм серці носила! Ви тільки гляньте: отаке манюсіньке-малюсіньке, без речі, без мови,— тільки оченятами світить… Ти до його обзиваєшся, а воно ними поводить, мукає, рученята випручає, мов тебе пригорнути хоче… А ти знаєш: це твоє тіло, твоє народження… «Рибонько!.. серденько!..»— оберталася вона до хрещеника, окриваючи всього його гарячими поцілунками.

То були бурливі хвилі ще дівоцьких любощів, у котрих уже виразно визначалося чуття матері. То материне серце озивалося в гарячих дівоцьких пошибах кохання. Так думає й почуває кожна молода молодиця, поки ще не знає ні болів тяжких, ні мук материних, ні непокійних нічок, які приходиться перебувати, доглядаючи малих діток. Тяжкий бік материнського життя ще невідомий, а материнське чуство заклюнулось у серці кожної жінки ще в сповиточку,— ще тоді, коли вона малою, невеличкою носилася з лялькою, наче з справжньою дитиною,— як ще дівчинкою голубила кошенятко, як дитинчатко,— як молодою дівкою пригортала свого милого, сама не почуваючи, як пестила надію у своїм серці на щастя матері…