Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 18

— Знаєш, сину, яка моя рада?— каже мати.— Ось покинь ти свої вівці,— не вік же їх тобі пасти… Приймайся краще коло землі. Не все ж чужим та чужим її робити. Може, як-небудь розгорюємось на скотинку: свій хліб буде. Сам хазяїном станеш. А на осінь, як бог приведе діждати, треба й об чому іншому подумати. Я вже стара, нікчемна стала… хто в хаті порядок дасть? Слава тобі господи, і ти вже немалий… Другі твоїх літ дітей мають…

Та не слуха Чіпка материної ради. Степ, привілля— от що йому сниться! «Я зріс, викохався коло овець… коло них і посивію»,— дума він.

На другий день пішов радитись з громадою.

Не прийняла його послуги громада. «Молодий ще, неналежний… Нам треба вівчаря старого, щоб овець не порозгублював». Так одказали Чіпці хазяйські голови і наставили вівчарем якогось діда з другого села.

Тяжко образила Чіпку громадська неправда. «Чи я не служив? чи я не годив? чи за мене яка пропажа сталася?.. І де правда? де вона? І громада, бачу, живе кривдою… Скрізь однаково…»

Вернувся він додому, трохи не плачучи. Волею-неволею треба було за плуг братись.

Закипіла в Чіпки у руках робота. Найняв плуг, волів, зорав поле, засіяв, заборонив; зійшло— як щітка! У косовицю став за косаря,— викосив дванадцять копиць сіна. чим овечок узиму годувати. Настали жнива— місячної ночі жне. Розгорювався десь на десять рублів; купив у заїжджого цигана стару кобилу, звозив хліб, поставив у току: отакі скирти понавертав!

Дивуються люди, що Чіпка до хазяйства такий удатний! А Чіпка, дивись, уже й хліб вимолотив, сама солома стоїть— завалив увесь город ожередами. Скоту нема. Продав Чіпка більшу половину соломи, кілька мішків хліба та восени купив корову на ярмарку.

Радіє Мотря. Коло тієї корови, як коло дитини, ходить. Ось і телятко знайшлося. І молоко своє, і сир, і маслечко. Чого ще? для себе, є й для людей. Продає Мотря молоко глечичок по глечичку, складає копійку де копієчки. Настягалася рублів на кілька грошей та к різдву справила Чіпці парубоцьку одежу: купила добру сиву шапку, червоного пояса, чоботи добрі юхтові. Дякує богові, що з Чіпки вийшли люди.

Ось знову весна-красна. Чіпка так і припадає до хазяйства. Рано встає, пізно лягає,— та все в полі та в полі. Хоч не дуже радіє, та й не журиться: за роботою ніколи. Сам на себе, на свою працю всю надію покладає. Припадає до того поля, наче закохався у його… Не тільки в будень— і в свято…

— Чого се ти, сину, так унадився у те поле, що й у неділю не посидиш дома?— питає Мотря.— Чи ти, бува, не наглядів чого там?

— Еге ж, наглядів,— сміється Чіпка:— там така перепеличка!

— Ти б собі пошукав, сину, хазяйки, а мені— помочі…

Чіпка нічого не одказав; узяв шапку, вийшов а хати.

Неділя. День випав якийсь хмурий. Дощу не було,— тільки десь сонце заховалося, небо сірими хмарами обмазалось. Стали благовістить до церкви. Чіпка убрався, пішов з матір’ю. Вернулися з церкви, пообідали. Напоїв Чіпка корову, кобилу. Рано ще. Ходить він по двору, нудиться. «Хіба піти?— дума.— Піду… її не побачу,— на поле налюбуюся…»

Знявся й пішов. Перехопивсь через місток, доходить до луки. Коли чує— знову той самий голос. Він увесь затрусився, а серце— отак заходило!

— Ні, постривай… тепер не так!— прошептав він:— тепер незчуєшся, звідкіля й лихо складеться!..— Постояв ще трохи, послухав та присів у борозну і тихо, як той злодій, порачкував на голос.

Дівчина сиділа на обніжку, на зеленій траві, та плела вінок з ромену, сокирок, трав’янок і других польових квіток, що тут же недалеко на луці розстилались чудовим цвітним килимом, напували пахощами повітря. Вона сиділа спиною до того місця, звідкіля підкрався Чіпка. Кругом неї обсипано було квітками, натрушено травою: повна фартушина того польового добра розстилалась на колінах. Дівчина знай опускала туди то одну, то другу руку, витягала квіточку по квіточці, підбирала один колір до другого, сплітала докупи, перев’язуючи гнучкими Петровими батогами. Одначе робота ця забрала не всі її думки: дівчина стиха співала… Тихенький подихав вітер, шевелив її невеличкими чорними кучерями, що повибивались на висках з товстої та довгої коси, маяв червоною широкою стьожкою, заплетеною в косу, і розносив по полю журливу пісню… По сумному голову, по задуманому личку можна було помітити, що дівчина не жила без лиха…

— Здорова була!— гукнув їй на саме ухо Чіпка, скравшись з-за спини.

Дівчина кинулась, затряслася; схопилась, щоб утікати, та, висипавши на землю квітки з фартушини, похопилася; знову опустилась на траву і стала обома руками гарбати й кидати назад у фартушину польове добро.

— А куди ти тепереньки втечеш від мене?— пита її Чіпка.

— Я й тікати не буду…— перевівши дух, одмовила вона та й підвела на його свої оксамитні очі.— О-ох… та й злякав же ти мене… хай тобі!

Од іскристого погляду, од її голосу, свіжого та дзвінкого,— так і звився Чіпка. «А хороша ж яка!.. а люба та мила!..»— промелькнуло у його в думці. Він стояв перед нею мовчки та милувався такою вродливою красою. Мовчала й вона, підбирала квітки. Він осмілився— сів поруч з нею.