Хома Прядка - Сторінка 2

Це було зовсім недалеко, «верстов з п’ятнадцять з гаком». Так принаймні сказав мені останній дядько, з яким я балакав про Хому.

Години через три я вже пройшов п’ятнадцять верст. По ланах не чорніли комашнею постаті людей, — жнива ще не почались; але по луках косили сіна, і звідти нісся дзвякіт кіс, дівочий сміх, пісні; там, здавалось, без утоми одбувався танець праці. Сонце блискало на сталі кіс, на росистих покосах, на зубах дівчат, які кричали до мене, вимахуючи граблями. Вони закликали мене до себе помогти їм. Я б з великою охотою пристав до них, але й мені не було часу, треба було поспішати до Прядки. Зоставалося пройти тільки «гак», і я вже буду у його.

Але — дивна річ! — виявлялось, що до Хоми ще лишалось знов «верстов десять з гаком». Значить, перший гак складався з двох частин — десяти верст та ще одного гака. Добра справа. Скільки ж тепер цей уже гак матиме верст і гаків.

Я мусив спочинути. Ліг у сивому житі, поклав торбу під голову, витягнув ноги, — славно. Жито м’яко, привітно шелестіло наді мною, як старенька любляча бабуся, тінню прикриваючи від сонця мою голову. Сусіди мої — червоні, блідо-зелені, сірі, сині кузки — поводились зі мною чемно. Спочатку вони полякались і деякі від страху попадали на землю догори ногами, удаючи, що цілком мертві. Хитрий нарід! Але потім, бачачи, що я ніяких агресивних намірів не маю, ожили й почали знайомитись зі мною. Стрекочучи, шепелявлячи, вони наввипередки старались розказати мені своє життя. Деякі аж на ніс мені сідали, щоб бути ближче всіх. Але таких я зараз зганяв, я не люблю фамільярності. Деякі бавили мене гімнастичними вправами. Вони лазили по стеблах, перекидались, висіли на лапках, стрибали. Був там, пам’ятаю, один жук — поважний, серйозний, з похмуро-заклопотаним виглядом. Він ні на кого не дивився, щось усе шукав у землі й вперто мовчав. Він мені нагадав мого незабутнього вчителя математики. Я довго слідкував, як він перебирав лапками, і раптом бачу, — він тримає в руках перо. Я не здивувався, але мені стало неприємно, бо я зовсім не готувався до лекцій. А жук погладив себе по бороді й сказав: «Так. Тепер прошу мені одповісти, що станеться з Хомою Прядкою, коли ми зробимо над ним операцію по біному Ньютона. Прошу зробити». Я цього не міг виконати. Тоді жук узяв перо й наставив його проти мене. І з пера почав литись мені в лице пекучий вогонь. Я крутив головою, жмурився, але нічого не помагало. Лоб, щоки, ніс мені палали. Тоді я шарпнувся й розплющив очі. І мусив зараз же знов заплющити їх: сонце лило на мене таку силу гарячого світла, що я міг осліпнути. Швиденько одвернувшись, я підсунув голову під зелені тонкі ноги жита і знов заснув.

Надвечір, одмахавши усі «гаки», я підходив до села, де жив Хома Прядка. Воно лежало, як у колисці, в затишному наддніпрянському лузі… З гори мені було видно далеку блискучу смугу Дніпра. Старий козацький батько поважно й спокійно грів своє блискуче тіло під червонявими вечірніми проміннями сонця.

Перед селом я спочинув, — до Хоми я хотів прийти молодцем, йому не треба в’ялих баб.

Спочинувши, я твердим кроком пішов у вуличку, зарослу старими пахучими вербами. І зараз мене обхопили дивні чари цього села. Серед наших степів таких сіл не буває. У нас усе видно, око просить простору. У нас гягне за обрій, де небо таємно зливається з землею, ховаючи тайни. Наша туга — на широких, біжучих в неосяжну далечінь зелених хвилях; сухий вітер, могили — як незчисленні груди матері землі; далекий силует забутої тополі на руїнах давнього панського дворища… Наше минуле як перекотиполе — непосидюче, змінливе, нестале.

Тут же кожний тин ховав сліди століть. Вуличка — як коридори старих замків; подвір’я тісно скупчені, шільно одгороджені плетеними обмазаними парканами;

хати — в глибині, заховані від чужого ока. На почорнілих від старості покрівлях — зелені пухкі плями моху. А самі покрівлі — як низько насунені на лоба шапки дядьків. Стіни хат білі — чисто великодні сорочки дівчат;

Та над вікнами, немов вишивки, — кольорові візерунки. Життя десь в середині, в глибині цих високих, десятками літ мазаних тинів. Здається, кожне подвір’я муїсить мати свого власного старого діда, який ще бачив козаків тут же, в цьому селі, на цьому самому подвір’ї. Навіть верби тут були не такі, як у нас. Наші верби — молоді, недовговікі, стоять десь за городами, біля води. ¬Тут же вони скрізь. Товсті, широковіті, з дуплами, в ¬яких біліють головами дітлахи; вони покривають своїм гіллям хати, повітки, вишневі садки. Од них цілий день стоїть холодок у затишних витких уличках, вони надають селу непереказуєму інтимність, таємничість. Я йшов попід тинами, які кругле загиналися то вліво, то направо. Крізь віти верб червоніла вгорі сива хмаринка, а за нею далеко синіло небо. Треба було спитати, як пройти до Хоми Прядки, а на вуличках ні душі, тільки за тинами чулись іноді голоси та десь далеченько виспівувала дівчина.

Нарешті я надибав молодицю. У неї на голові намотана була чорна хустка з зеленими китицями. Вона несла воду в дерев’яних відрах, плавно й легко хитаючи ними.