Хронотонна Ніагара - Сторінка 3

З глибини екрана за нею стежило кілька десятків дітей. Напевне, їм було цікаво слухати цю розповідь — ніхто не вимикався, під екраном тихо сяяв суцільний ряд зелених цяток. Слова вчительки дивовижно єднали оцей осколок людства з материнською планетою, з давно минулими епохами, її голос навівав чари казок, переносив до іншого світу — широкого, високого, вільного. І тоді наче зникали міцні оболонки, що оточували людей на «Сатурні», уява малювала замість тихих басейнів бурхливі моря, замість оранжерей — безкраї ліси, а замість освітлювальних ламп — велике яскраве Сонце. Ех, якби побувати на Землі!..

Коли вчителька скінчила, діти враз защебетали, вона аж усміхнулась і трішки повернула тумблер гучності.

— Не так голосно, діти, і не всі разом…

Та запитання посипались, ніби корпускули в лічильнику:

— Навіщо сконструювали гори?

— Хто вигадав річки?

— Чому раби не повстали всі разом?

— Навіщо окремим людям потрібно було багатство?

— Чи можна дихати на вітрі?

— Навіщо наробили стільки снігу?

Коли табло обіч екрана було заповнене, вчителька піднесла руку, що означало: на перший раз досить.

— Тепер будемо відповідати. Хто з вас мені допоможе?.. Ну, гаразд, вісімнадцятий, розкажи нам про гори.

Вчителька натиснула кнопку, щоб вісімнадцятого могли бачити всі.

— У нас, на «Сатурні», гір немає, бо наша планетка збудована за кресленнями. Тут гори зовсім і не потрібні, краса нашого «Сатурна»— в доцільності кожної секції, кожної деталі. А на Землі…

Хлопчик не договорив: саме в цей час до навчального приміщення вскочив якийсь юнак. Навіть не глянувши на екран, крикнув:

— Хіба ви не знаєте, що діється?! Поки не пізно…

— У нас заняття… — розсердилася вчителька, але він ні про що й слухати не хотів.

— Найавторитетніша інстанція не схвалила цієї авантюри, а вона всупереч… Ви ж розумієте, що це просто жахливо — отак-о взяти й пірнути в космос!

— Може б, ви все-таки пояснили, юначе, що сталося?

— Як? Ви нічого не знаєте?.. Арі вам не сказала? Ну, звичайно, це в її стилі!

— А що сталося?

— Поспішіть до Причалу — з хвилини на хвилину її дослідницька ракета стартує… Ви, тільки ви можете її затримати! Мерщій, мерщій!

І він, як ошпарений, вискочив з приміщення.

Вчителька ступнула крок услід і зупинилась, мовчки дивлячись на вже закритий вихід. Стояла, здавалось, забувши про своїх маленьких слухачів, що насторожено зиркали на неї з екранної глибини. «Що ж це таке? — обпікала думка. — Чому Арі не порадилась зі мною? Ех, діти, діти…»

Та досить їй було поглянути на екран, як розгубленість одразу ж зникла — вчителька завжди мусить бути взірцем для своїх вихованців. Що б не сталося, а їй не повинно бракувати самовладання, внутрішньої дисципліни, їй до щему образливо, гірко на душі: донька не порадилася з нею, хоча досі вони були друзями і нічого одна від одної не таїли. Ну, що ж…

— Продовжимо, діти, наше заняття…

Арі дуже імпонувало, що філософ Альга зацікавився найновішими проблемами фізики. Вона посвячувала його в таємниці своєї науки з якимось особливим задоволенням.

Альга, слухаючи ту розповідь, старався не дивитись на дівчину, відводив погляд навіть від її черевичків. Та коли зосередився, коли усвідомив, яке ця дівчина поставила перед собою важке наукове завдання, підвів очі і відверто милувався нею.

— Зміни в параметрах поля, крізь яке проходить «Сатурн», дехто з учених вважає фікцією. Інші пояснюють їх похибками апаратури, — говорила Арі. — Я перевіряла апаратуру не один раз і не двічі: робота цієї системи бездоганна! Ви звернули увагу на останній Астрономічний Атлас? Усі «ближчі» галактики перебувають від нас майже на однакових відстанях. З цього я роблю висновок: «Сатурн» вступив в область, яка безпосередньо прилягає до центру Всесвіту. Можна припустити: там генеруються зовсім не відомі нам поля — їх ото вже звідси відчувають наші прилади… Що там чигає на нас? Які невідомі властивості того простору? Хіба не мусимо дослідити?.. За моїми підрахунками, «Сатурн» підійде до тієї зони десь через тисячоліття. Які небезпеки виникнуть перед нашими нащадками? Скажіть, Альга, хіба не наш обов’язок розвідати трасу? Якщо полетіти з максимально можливою швидкістю, можна досягти центру Всесвіту за якихось сім–вісім років…

— А що передали автоматичні зонди, запущені… точно вже і не пригадую коли?

— В тому ж то й справа, що зонди зникають за обрієм зв’язку, зникають безслідно, не передавши ніякої інформації.

— Як? — здивувався Альга. — Жодних повідомлень?

— Інформація надходила з відстані, трохи більшої за парсек[1]. А далі зв’язок обривається. Ось чому я й вирішила летіти. Апарати, які б вони не були розумні й чутливі, не можуть безконечно пристосовуватися до мінливого середовища.

— Це так, — погодився Альга, — потенції людського мозку значно більші.

— Отже, ви підтримуєте мене?

— Без вагання, Арі! Все це і дуже важливо, і надзвичайно цікаво. Такому дослідженню можна присвятити життя.