Коні не винні - Сторінка 4
- Коцюбинський Михайло Михайлович -Але Софія Петрівна отямилась скоро:
— Аркадій! Ти збожеволів! Ти не смієш оддавати землі. Ти маєш діти!..
— Это нельзя оставить! Тут нужны меры… — гарячився Антоша і так штовхнув Нептуна, що собака заскавучала під ногами у нього.
Тільки Ліда все ще прихильно витягала до батька свою одкриту шию і розтягала в усмішку, правда, бліду, широкий рот.
— Ах, дайте ви мені спокій! — роздратовано скрикнув Аркадій Петрович. — Зрозумійте, нарешті, що я інакше не можу…
Зібгав серветку, кинув на стіл і вибіг з хати. Серед ґвалту і метушні, що знялись по тім, Жан пробасив раптом:
— Ну, міноносце, розводи пару. Пора нам рушати в далеку плавбу…
— Єсть! — стрепенувсь «міноносець».
Але плавба не вийшла.
Усі рішили, що зараз треба порадитись вкупі, і запросили Жана.
А щоб прислуга не чула, взяли його під руки і вийшли з їдальні разом зо всіми псами.
Тільки Мишка десь щезла.
* * *
Мишка знайшла хазяїна свого аж в кабінеті. Стояв під скляними дверима, що вели на терасу, і стежив, як з докучним дзижчанням билась об шибку муха. Мишка ткнулася носом об його чобіт, але він її не помітив. Тоді вона заскакала на двері, щоб дістать муху, але не зловила, утомилась і лягла у кутку на подушку.
Крізь шибку виднілись білі колони тераси, а за ними квітник. На клумбах горіли маки, а ранні левкої тільки що розпускались. Аркадій Петрович щодня дививсь на квітник, але тільки сьогодні він його зацікавив. Одхилив двері і підставив лисину сонцю. Потім важко зійшов по сходах і присів над квітками.
Але вони вже перестали його займати. Чув щось важке у собі і не хотів признатись, що то образа. Натурально, вони мають право на землю, він завжди тримався такої думки і завжди її висловляв, але щоб у нього… От тобі й добрі «сусідські» стосунки! Згадав всі поради свої і поміч, кумовання і сільські весілля, на яких він грав ролю весільного батька. В того самого Бондаришина він, здається, хрестив… А тепер все се забулось!
— Грядка цибулі і на крокет… Ха-ха!..
Сонце напекло йому лисину. Воно непереможно і безупинно лилось на квітник і на поля, що кудись бігли з горбка на горбок, аж до крайнеба.
Вернувся додому, надів картуз і, замість того щоб лягти на кушетку, як звик по обіді, подавсь на подвір’я. Широкий двір зеленів моріжком. Хурман порався з фаетоном, а Савка крутивсь біля нього. Певно, вже обмовляють новини! Аркадій Петрович хотів звеліти осідлати коня, але не зваживсь якось, наче опинився на чужому хазяйстві. Мовчки перейшов він повз них у браму і опинився на полі. Жито вже красувалось. Жовті палички цвіту тихо гойдались на волосинках вздовж колосків, і непомітний пилок золотився на сонці. Дитячі очі-волошки виглядали із гущини. Мишка раптом зашелестіла в житі і побігла стежкою наперед. Ниви то поволі котились в долину, то підіймались на похилі горби, наче земля в солодкій млості вигинала хребет, а. Аркадій Петрович, оддавшись на волю зеленим хвилям, старався нічого не думать і тільки вдивлявся в таємничу глибінь густих зарослів жита, тільки чув під ногами ніжну м’якість межі. Правда, од поля вставали якісь голоси, щось промовляли, але він того слухать не хотів. Хотів спокою і самоти. Але чим далі заглиблявся він в поле, тим виразніше підіймався од землі голос, м’який, зрадливий, і сперечався. І тут він вперше почув всім тілом, що се обзивалась до нього його земля, що він з нею так зрісся, як з жінкою, з сином, з дочкою. Що тут, де він ступає, ходили ноги батька і діда, і над полями лунав їх голос, голос цілого роду Малин. Що все, чим він пишається й цінить у собі, його розум, смак і культура, навіть його ідеї, — все згодували, усе зростили отсі лани.
Але Аркадій Петрович вже сміявсь над собою:
— Ха-ха! Заговорила дворянська кров.
Зусиллям волі він змахнув усі думки і далі брів. Зліва, при мокрій долинці, кінчались жита і починалась лука. Тут паслись корови й лошата. Пастушок Федько, вгледівши пана, зняв рваний картуз і так стояв, босий, з торбинками через плече.
— Надінь картуз! — гукнув Аркадій Петрович.
Пастух не дочув і біг до нього.
— Картуз… картуз надінь!
Корови розбрелися по луці, гладкі, сочисті, як і трава. Лошата підняли голови до хазяїна свого й чекали, напруживши жили на міцних шиях, готові плигнути і помчатись по луці на тоненьких тугих ногах.
Підійшов до любимого Васьки і почав чухати шию, а Васька поклав на плече йому морду, мрійно зм’якшивши вираз полохливих очей. І так вони довго стояли в якійсь звірячій приязні, і обом було приємно — одному чухать, а другому чуханим бути.
«І се заберуть…» — гірко подумав Аркадій Петрович, рушаючи далі.
Він йшов по свіжій траві, вогкій од мочара, а сонце запалило зеленим вогнем кінський щавель і стовбури будяків.
Щось було сьогодні принадне, особливе в його землі, мов на обличчі небіжки, з якою жив ціле життя, а тепер мусить прощатись навіки. Якісь квітки і зела, невидані перше, тиха ласкавість контурів, запахи трав і землі, теплі» рідні простори.