Конотопська відьма - Сторінка 15

— Так возклонiть же її паки! — закричав Ригорович, — i сотворiть їй школярську сiкуцiю, яко же i нам во оноє урем’я субiтки твориша… — Ще добре i не вимовив, а хлопцi вже i мотнулись: розперезали, положили, сiчуть… і вже нашiй Явдосi не до казки; вже i в i неї у самої на спинi… латок з сiмдесят, як у чоловiка Сажки… Мовчала-мовчала, хотiла вiдтерпiтись… так ще не родивсь той чоловiк, щоб утерпiв пiд рiзками! Далi як заскавучить, як заскиглить… а далi як стане кричати: "Не буду до суду, до вiку!… батечки, голубчики!.. пустiть, пустiть!.. верну й дощi, верну й роси… I буду тобi, пане сотнику… i тобi, Ригоровичу… у великiй пригодi… тiльки пустiть…"

— Годi, — повiв Микита Уласович голосом поважно. А Пiстряк знай своє:

— Усугубляйте паче i паче!

Хлопцi не знають, кого й слухати: половина б’є, а друга жде.

— А бодай вас, пане сотнику! — так загарчав на нього пан Ригорович. — Iще було уп’ятерить подобало за таковоє злодiянiє… Се вона менi зробила, що я пiсля перепою химери погнав. Оттаке злодiянiє… ;

— Але! злодiянiє! — сказав пан Забрьоха, — тобi б усе тiльки злодiянiє i робити. Тут тiльки трихи та мнихи, а вже обiдати пора. Ще чи буде пiсля такого парла дощ, чи нi, хто його зна, а що ми голодуємо, так се певно. А що нам суча баба з серця утнеть який бешкет, так i того треба боятися? Звели лишень покинути Явдоху, нехай вiдпочине пiсля такої банi. Нехай тепер ханьки мне, ми ще доберемося до неї. Ходiмо, Прокопе Ригоровичу, до мене. Пазька наварила мудрого борщу. А пiсля обiд не буду ськатись та розкажу тобi, який менi бешкет зробили позавчора у Безверхiм хуторi. Ти ще сього не знаєш. Сказавши сеє, потяг пан Уласович додому. Прокiп Ригорович наш зоставсь i стоїть, мов обпечений. Узяли його думки та гадки, який-то там бешкет зробили пану сотнику на Безверхiм хуторi? Думав— думав, а Явдоху за тим знай чешуть, аж цурпалки летять! Далi пiдняв палець догори i каже: "Догадавеь! е, е, е, е! Сього менi i треба було! А покиньте, хлопці бiдну бабу позапрасно мучити. Пан сотник звелiв було її парити до вечора, а я її помилую".

Пiдвели Явдоху i ледве-ледве живу поволокли її додому. Народ так заклекотiв за нею, усе кричачи: "Вiдьма, вiдьма! Покрала з неба дощi!" А Ригорович iде собi та щось дума, далi i каже: "Такої менi i треба!.. Пiддобрюсь до неї, вона поможе його втопити, а менi винирнути з писарства та на панство…" Та й потяг до пана Микити Уласовича обiдати.

VI

Смутна i невесела ходила по своїй хатi, проводивши когось вiд себе i зачинивши дверi, конотопська вiдьма Явдоха Зубиха пiсля прочуханки, що їй дали край ставка при усiй громадi за чаклування. Хто ж то був у неї тогдi, як усяк її цурався, бачивши, що вона є природжена вiдьма, що i у водi з каменюками не тоне, i дощi з неба краде, i мару на людей насила? Але! хто? Не хто, як наш Прокiп Ригорович Пiстряк, конотопський пан писар. Вiн-то, почувши вiд пана сотника Уласовича, що йому було у Безверхiм хуторi вiд панночки Олени, вiн зараз узяв на думку, як би то йому свого сотника зовсiм з’їсти. От вiд обiд прийшов до Явдохи, принiс їй усяких гостинцiв i помиривсь з нею, що буцiм се не сам вiн звелiв її i топити, i парити, а що се пан сотник вигадав i що буцiмто хотiв вiн її до вечора парити, а вiн же взяв на свою голову; i став її пильно прохати, щоб як би того пана Микиту зовсiм у дурнi пошити: що вiн отсе увечерi прийде її прохати, щоб Явдоха так зробила, щоб Йосиповна його полюбила i за нього замiж пiшла; а вiн як пiддасться у чаклування, так тут його i начинити дурнем, щоб i сотенства вiдцурався; а намiсть його та настановити сотником його — Пiстряка; i обiщавсь, що тогдi Явдосi своя воля буде чаклувати, як i скiльки хоче.

Хитра Явдоха неначе i пiддалася. Подарунки забрала i обiцяла все зробити, чого Ригорович бажав, i проводила його отсе з хати. Довго вона пiсля нього ходила по хатi та щось думала; вже б то їй i сiсти хочеться, так не зможе притулитись… так-то щиро її повчили! Вона лежала i на печi, i на лавi; так не влежить довго, бо тiльки i можна животом лежати, а горiчерева або боком i не думай: так її усюди списали.

Ходить по хатi, ходить та й погляда на свої глечики, горщики, кухлики, де з усякого звiра i з усякої гадини є молоко, що вона з них понадоювала, перевертаючись до кожної матки усе рiзно, щоб не жахались i давались доїтись. А усi тiї глечики, горщики, водянчики, кухлики стояли деяке на полицi, iнше на миснику, було й на припiчку, було й на самiй печi; яке вже поставлене на сметану, а яке ще стояло пiд лавкою та край помийницi. Пiд полом лежали усякi трави i корiння: мнята, любисток, терлич, папороть, собаче мило, дурман, усякi реп’яхи, куряча слiпота та й багато дечого. На полу на подушках лежав кiт муруговатий та усатий, i тiльки йому й дiла, що їв та спав та коли що було надума, то зараз до своєї хазяйки i озветься: "Няв, няв!", а вона усмiхнеться та й каже:

"Так-таки, котусю, так!" А коли вона що надума, то й питається його: "Чи так, котусю?", то вiн до неї: "Няв, няв!" Еге! i знали один одного, що говорють. Бiльш у неї не було нiякого хазяйства, та й нащо їй? Чого забажала, то уночi перекинулась чи собакою, чи мишею, чи жабою, чи рибою, i чого їй треба, усього достала, i є у неї.