Контрасти - Сторінка 3

Їй хочеться, як, бувало, робила малою, з лютим вереском упасти на землю й люто битись об неї головою; хочеться несамовито схопитись і з ненавистю уп’ястись нігтями в це ніжне, брехливе лице з глибокими очима; хочеться дико, по-мужицьки, схопити за край скатерки, шпурнути на них цими пляшками, тарілками і хльоскати їх нею й кричати: «Геть звідси! геть з мого лісу, голоп’яті! геть! геть!»

Але вона тільки раптом сідає рівніше, міцно впивається руками в сукню, так що аж пучкам боляче, і починає важко дихати. Вона знає, що вона зараз страшенно негарна, що кров, приливши до голови, робить її лице не червоним, як у других, а якимсь буряковим, губи стають тонкими та білими, і гостре лице, з вузькими пронизуватими очима, стає ще більш схожим на пацюче. Але їй тепер дарма. Показать, зараз же показать йому і їм, що вона хоче начхать на них, що вона й на мізинний палець не вважа на їхнє благородство і не потребує їхнього товариства.

— Треба, щоб воно вас захоплювало, щоб ви не спали! — гарно одкидаючи свій темно-русий шовковий чуб, палко говорить Іван. — Треба зміняти свої почування, тасувати їх, як карти, вишукувати їх в кожній дрібниці, в кожній незначній прояві всякого життя!.. А для цього контраст найбільш відповідає. Він не дає застигнути думці, він дратує нерви. . Хай погане, хай гидке буде в цьому контрасті, — тут ходить не про факт, а про ваші почування…

— Ха-ха-ха! — раптом виривається у Гликерії з грудей злісний, дзвінкий від цеї злості сміх.

Іван, Соня, Женя і ще дехто озираються на неї.

— Ха-ха-ха! — підводиться вона трохи. — Це цікаво!.. Уявляю… Не факт, а почування. Ану, от візьміть, візьміть скиньте зараз ваш сюртук і черевики і лізьте на дерево. А ми будемо дивитись. Це буде теж контраст.

Іван трохи здивовано і пильно дивиться на її лице й одповідає:

— Ну, сказати, це буде не контраст, а… а відхилення від норми, від звичайного. Воно подібне до його, але тільки…

— Зовсім не подібне! — скрикує різко Гликерія. — Зовсім не норма. Самий справжній контраст і якраз на ваш смак. От скидайте сюртук і лізьте!

Іван стискує плечима й одвертається, панночки ж здержано сміються. Але це ще більше дратує її. Вона стає на коліна і, нервово шарпаючи хустку, говорить:

— Ну, от я хочу цього переживання, цього контрасту! Я хочу, щоб ви полізли на дерево. Іване, лізьте! Це моє бажання, зробіть же!

— Це—вередування, Ліко, —знехотя посміхається Іван, — а не бажання… І воно трохи не личить тобі…

Гликерія чує, як нова, ще дужча хвиля несеться з грудей в лице, чує, як загоряються в неї очі, але вона вже не може спинитись. А! Не личить? їй, з лицем кухарки, їй, мужичці, не личить, а якби це сказала Катька, їй би не тільки личило, а було б «справжнім, дужим, гострим, естетичним» і всяким контрастом. Ну, так от же вона хоче цього і так мусить бути.

— Все одно — личить не личить, а я хочу! От і все! Будете лізти? Ну?

Вона встає, випрямляє свій дужий, гарний стан з розкішними формами і, чекаючи, дивиться на його. Іван закидає трохи назад голову і, озираючи її з ніг до голови трохи здивованим, трохи зачарованим поглядом, мовчки посміхається.

— Ну, Іване? — я чекаю.

— Не можу, Ліко, — жартівливо розводить він руками. — Цього, їй-богу, не можу… За такі контрасти мене до людей не пустять, а то і в участок недовго. І я не розумію, що за фантазія така зразу. І цей тон, поза.

Він знов озира її з ніг до голови, дивиться на її лице, повне затриманої скаженої злості, на білі губи, на гострий негарний ніс, знов переводить очі на чудовий стрункий стан, який, здається, на жарт хтось притулив до цеї незграбної голови. Вона бачить ці погляди, і в неї пролітає думка, що він любується цим контрастом тіла й голови. І їй ще дужче хочеться зробити щось дике, щось образливе для його.

— Не хочете? — закида вона гордо голову. Балачка вже й на другому кінці стихає, і Гликерія, не повертаючи ні голови, ні очей, бачить, як Катя виясняє іншим причину суперечки, і чує, як та повинна насмішкувато і зневажливо всміхатись. Іван теж устає на ноги, струсює з штанів крихти і говорить:

— Не то, що не хочу, а просто не можу виконувати такі, такі дикі бажання. Я просто-таки дивуюсь.

Гликерія круто повертається, так що поділ сукні аж вітер здійма біля неї, і кричить до екіпажів:

— Семен! Запрягай мою бричку! Хутко!

— Ліко! — тихо говорить до неї Іван.— Що з тобою?!. Що за фантазія? Це ж образа…

«А мені начхать!» — хочеться крикнути їй, але вона тільки зривається з місця і прудко йде до брички, біля якої, не знаючи, що почати, стоїть Семен і з здивованою пикою щось говорить до Дуньки. Гликерія знає, що й ця буде лаять її й судити на кухні з другою прислугою, і їй хочеться кинуть їй гроші, затопать ногами і вигнать, зараз же вигнать.

— Чого стоїш? Що за розбалакування? — накидається вона на Семена. — Запрягай!!

Вона ще трохи дивиться на похапні рухи Семена, який почина вовтузитись біля упряжі, потім повертається і йде до спільників пікніка, що збились докупи, тихо балакаючи; назустріч їй вибігає Жабурин і, витираючи невеличкими кулачками своє маленьке руденьке обличчя, почина плаксивим голосом: