Космічний Гольфстрім - Сторінка 8

Алк підвівся і, похитуючись на неслухняних ногах, пішов поміж ґратчастими перегородками до відеофона. Покрутивши диск, уп’явся поглядом в сірий екран, де ось-ось мало з’явитися обличчя Еоли. Воно виринало поволі, ніби формуючись із туману, вимальовуючись усе чіткіше й виразніше. Найперше з’явилися очі, потім чоло і щоки, і розтріпане золотисте волосся. «І вродилося ж отаке гарне, — не то захоплено, не то обурено подумав Алк. — Справді, квітка!»

Коли їхні погляди зустрілися, Алк розгубився. Що він їй скаже? Що її чоловік, капітан корабля Нескуба, вчинив злочин?

Рука несамохіть шарпнулася до вимикача, і обличчя Еоли почало танути, тьмяніти. В останню мить Алк помітив здивування в її очах.

Дивлячись на погаслий екран, Еола всміхнулася. Цей Алк такий дивак: упнеться очима, наче гіпнотизує, а нічого не каже. Хоча, може, це й добре. Його красномовні погляди, як сформулював би затятий кібернетик Нескуба, несуть не менше інформації, ніж слова, а відповідати на них не обов’язково. Що буде з «Вікінгом», з усіма ними? Куди вони падають? І хоч тяжіння дужчало, посилювалось, Еола відкидала думку про загибель. їй не вірилось, не хотілось вірити, що Нескуба і весь екіпаж не зможуть нічого придумати для порятунку. Одна спроба не вдалася, та хіба вони сидітимуть склавши руки?

А ботанік Алк… Який глибокодумний і трішечки кумедний у нього вираз обличчя, коли він починає філософствувати. «Природа — великий архітектор і скульптор. Різноманітність її витворів дивовижна. Рослина, риба, тварина, людина — це відкриті термодинамічні системи, тобто форми прояву живого. Жива матерія так само безкінечна в часі, як і нежива, і розповсюджена в усьому просторі Всесвіту…» Любить пофілософствувати Алк, подискутувати, хоча останнім часом ходить мовчазний, насуплений. Еола відчуває: він щось замислив… Раптом їй подумалось: чи вона часом не розлюбила Нескубу? Чого її бентежать, так — бентежать, вона не відчуває, позирки Алка? Чому гаряча хвиля заливає їй обличчя, коли той дивиться на неї чи щось каже? Та ось і зараз…

Еола підвелася, встала з ліжка і поглянула в дзеркало, прикріплене на металевій переборці біля дверей. Так і є, щоки палають. Підморгнула, скорчила гримасу і жартівливо промовила сама до себе:

— Ти ж іще молоденька і гарна! І що ж тут дивного, коли дехто звертає на тебе увагу? Цікаво, чи він коли-небудь освідчиться? Авжеж освідчиться! А цікаво б почути… Певне, скаже щось ботанічне: найдивовижніша квітка космосу, троянда «Вікінга» чи, може, термодинамічна система. Ха-ха-ха!..

На чергування до медичного блоку Еола пішла звеселіла, осяйна, так ніби й не було ніякої загрози їхній експедиції, ніби «Вікінг» не падав у чорну безодню.

А тим часом два фізики, зарослі, як орангутанги, не відходили від радіолокаційної апаратури. Навіть відпочивали у своїй тісній радіорубці, в якій, щоб пройти, не зачепивши якого-небудь апарата, треба було мати котячу спритність. Радіофізики методично, квадрат за квадратом, обмацували «небо», посилаючи навсібіч імпульси надвисокої частоти. З кожним «днем», ба навіть з кожною годиною сигнали поверталися назад за коротший і коротший проміжок часу. Протягом останніх 12 годин час повернення імпульсу скоротився з 9,7 секунди до 0,8. А крива, що вимальовувалась на екрані, нагадувала видовжену пляшку, поставлену вверх дном, «Вікінг» викреслював круту спіраль у її відкритій горловині. «Пляшка», вочевидь, меншала, коротшала, та кінці її тікали кудись за екран.

— Ну, що ж, — сказав Кантор, примруживши золотисті, мов у кота, очі, — як тільки крива замкнеться — наш час скінчиться. Не встигнемо й побачити, як її кінчики зійдуться.

— Коротке замикання? — обізвався Ідерський, повернувши до свого друга заросле обличчя. — Тобі, значить, відомі властивості просторово-часового континууму при надвисокій напрузі гравітаційного поля? Ти геній, мій любий, чому ж ти досі мовчав, замість того, щоб ощасливити…

— Облиш свою іронію. Зарядив: просторово-часовий континуум… Ця крива знаєш коли замкнеться?

— А коли?

— Саме тієї миті, коли «Вікінг» шарахнеться об поверхню колапсуючої зорі.

— Ну, що ж, — зітхнув Ідерський, — тоді давай хоч поголимось, а то якось ніяково буде перед чорною зіркою.

Кантор хмикнув:

— До чого ця бравада?

— Якщо хочеш знати, то це самозахист. Бо інакше в нас опустяться руки і ми занедбаємо працю.

— А навіщо нам горбитись у цьому залізному ящику?

Ідерський різко відкинувся на спинку сидіння, наче його вдарили в груди. Пильно подивився в котячі Канторові очі:

— Ти це серйозно?

— Цілком. Безглузді графіки, скрупульозні обчислення — все остогидло. Який сенс? Ніякої ж перспективи нема. Сам же бачиш: наближаємось до фінішу, перестали навіть борсатись у цій гравітаційній течії. А оця крива, — Кантор кивнув на екран, — нагадує мені зашморг.

— Боїшся смерті?

— Я боюся не так самої смерті, як страху смерті, оцього жахливого чекання. А можна ж струсити з себе цей страх, і той час, що залишився, прожити цікавіше.