Кость Гордієнко-Головко — останній лицар Запорожжя - Сторінка 3

- Кащенко Адріан Феофанович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Року 1705 російський уряд, щоб забезпечити собі під час війни з шведами спокій з боку Туреччини, згодився на перемежування південних кордонів Запорожжя з татарськими землями. Гордієнко, стежачи за тим межуванням і побачивши, що представники царя не обстоюють непорушності запорозьких земель, протестував перед царем проти того, що запорозькі землі межуються без згоди і навіть участі запорозького коша і доводив, що од часів литовського князя Вітовта, межа з татарами починалася од Старого Очакова і йшла берегом моря та лиманом до самого устя Дніпра, "де урочище Сто Могил". "Та ще й море, — писав він, — було наше, поки з берега кінь діставав дно копитами; Дніпро ж завжди був запорозький і ніяких меж на ньому не було".

На протести Гордієнка російський уряд не звернув ніякої уваги і віддав татарам та туркам всі низи річок Інгула, Висуні та Інгульця, протягши межу од річки Бугу до устя річки Кам’янки у Дніпро. Запорозьке товариство не було дуже збентежене з того межування, бо не визнавало ніяких меж, а користувалось своїми землями до самих лиманів, як і раніше. Та не так спокійно глянув на цей вчинок російського уряду Гордієнко. Він тепер ще дужче упевнивсь у тому, що російський уряд, вимагаючи од запорожців кривавої служби на користь держави, зовсім не дбає про інтереси самого Запорожжя і може зрадити його повсякчас, коли з того, можливо, буде мати користь.

Роками 1706 та 1707 на Січі заходами Мазепи знову взяла гору партія поміркованої старшини, і кошовими отаманами були у ті роки Петро Сорочинський та Лукаш Тимофієнко. Кошевства їхні визначались тим, що на Січ приїздив з Дону, збираючись підняти проти московської влади оружне повстання, козак Булавін[8]. Він умовляв запорозький кіш подати йому помочі і виступити проти московського війська, поки більшість його на війні з шведами.

Кошовий отаман Сорочинський рішуче повстав проти цього і навіть примусив Булавіна виїхати геть з Січі. Цей вчинок Сорочинського не до вподоби був більшості запорожців, бо на Січі ще жили перекази про ті часи, коли донські козаки допомагали запорожцям і у морських походах на турків, і у боротьбі з поляками. Великі натовпи незадоволених Сорочинським запорожців зібрались на раду, вимагаючи од Сорочинського, щоб за лицарським звичаєм подав донським козакам помочі, а коли він одмовився те зробити, то рада скинула його з уряду і обрала учетверте вже Костя Гордієнка.

Проте й Гордієнко не згодився вести запорожців на Дін на поміч Булавіну, щоб не лишати Запорожжя нє обороненим од татар та російського війська, котре стояло поруч Січі у Кам’яному Затоні і Новобогородську. Він тільки на раді оголосив, що за стародавніми звичаями, всі запорожці під проводом отаманів Безпалого та Драного пішли на Донець на поміч Булавіну. Як відомо, всі ті козаки, року 1708, після бою з російськнм військом на річці Торці, булн оточені російським військом та козаками Мазепи у Бахмутському городку, і надзвичайно уперто там обороняючись, всі до одного наложили головою.

У приборканні повстання Булавіна Мазепа з наказу царя Петра взяв найжвавішу участь і через те треба гадати, що року 1708, навіть за кілька місяців до поєднання Мазепн з Карлом, між ним та Гордієнком ще не було нічого спільного, та й сам Мазепа навряд чи мав тоді на мислі переходити на бік Карла, бо трудно зрозуміти, щоб, намисливши таке діло, він, гамуючи повстапня донців, собі копав яму.

Тим часом восени року 1708 король шведський Карл XII уступив з невеликим військом з Литви в Україну і тут несподівано для всіх розійшлася по Україні чутка, що Мазепа за Десною поєднався з Карлом. Зроблено було це Мазепою зовсім необачно. Замість того, щоб згромадити козацьке українське військо на час такої рішучої події біля себе, він, навпаки, розкидав його поза межі України: частину послав з наказу царя Петра на Дін та Донець, другу на Литву і третю навіть на береги Неви, так що до Карла він привів зовсім нікчемну потугу у якихось 4.500 козаків, та ще купку військової старшини, котра, до того кажучи, порозбігалася од нього зараз же, як тільки побачила, що війська шведського занадто мало.

Друга необачність Мазепи була у тому, що він під час свого гетьманування утискував українське поспільство і навіть козацтво, через що замість того, щоб придбати любов народну, придбав собі од нього зневір’я і зненависть. Нарешті, третьою помилкою Мазепи було ворогування з запорожцями і найбільше з Гордієнком, для котрого вчинок Мазепи був такою ж несподіванкою, як і для всієї України.

Помилками Мазепи цар Петро I зразу ж скористався. Він поспів вислати з України всі козацькі полки, які ще там лишились раніше, ніж старшина тих полків довідалась про єднання гетьмана з шведами, а на Україну зараз же прислав військо московське з Меншиковим і обсадив їм всі городи, де ще не було шведів. На Батурин російське військо напало раніше, ніж туди поспіли шведи й Мазепа, і добувши його через зраду когось з місцевої людності, що одімкнув потайний пролаз, сплюндрувало місто дощенту, вирізавши до ноги всю людність. Далі, негайно після того, цар викликав у Глухів козацьку старшину з трьох полків, що не пішли з Мазепою і нічого не відали про його заміри, і там звелів обрати гетьманом млявого вдачею стародубського полковннка Скоропадського.