Крапля крові - Сторінка 6
- Гончар Олесь Терентійович -А чого його жаліти? Він мужньо ніс на своїх плечах Ольжину красу і примхи. Певніше, не ніс, а на перших кілометрах подружнього шляху пожбурив до дідька.
Чи знав про його любов до Тоні Сашко? Чи знала Тоня? Либонь, Білан просто гадав, що Прокіп ходив з ним і Тонею від нудьги або ж з невеликого захоплення, котре втопилося в веселій весільній музиці. Тоня ж… Прокіп певен — Тоня здогадувалась про все. Жінки ловлять порухи душі чуттями.
Все те поросло густою травою. І він тільки іноді, в спогаді, бачить білий щирець, бачить давні дні.
Їсти не хотілося. Холод не клав виделки, тільки щоб не образити господарів. Олександр Кіндратович помітив те, наповнив чарки.
— Може, і йому крапельку? — вказав поглядом на Олега.
— Він ще не куштував. А може, десь там, — хитнув головою вбік.
— Ну, Олег не такий, як оті, що в квітники цвіркають, — повів Холода розмовою на вулицю Білан. Згадка про недавню подію знову звузила злістю його очі. — Ще ж отаке: обскубане, в галанцях. І ти правду кажеш: ще говоритиме про любов, цілуватиметься.
Антоніна Михайлівна повела очима на дітей, але Олександр Кіндратович вдав, буцім не розуміє.
— В трамваї або ще десь, — казав далі. — Я оце нещодавно бачив: двоє отаких лизалося на площі, на виду у всіх. Тьху, гидота.
— А якщо по-справжньому кохає, — Олег здвигнув бровами, густо почервонів. — У нас у школі диспут був… І штани… Тепер такі у всіх, навіть у артистів.
Прокіп Гордійович пильним поглядом видивився на сина. Вперше той заговорив про любов, та ще й отак.
— Якщо вже на виду — то кохає не по-справжньому. А штани… Мода, сину, смикала за холоші моїх штанів за мій вік разів зо три. От пам’ятаю черевики… Колись у селах чоботарі шили тільки гостроносі. Міські джигуни брали за них нашого брата на висміхи. Просто тут треба, щоб не тільки гарно, а й зручно, практично.
— Ти гадаєш, за кого вони нас мають? — хитро примружився Олександр Кіндратович, радий, що розмова побігла такою стежкою. — За печерних жителів. Я чув, один отакий, як оце сьогодні, казав батькові: «Ти, пахан, темний, мов антрацит». Отака їхня філософія: віджили, відстали.
— Ну, ви — вчені. — Олег кришив на кашу виделкою котлету, мішав з макаронами. — Але ж декотрі не розуміють… Хіба не нам летіти на Венеру, не нам обчислювати криву ракети. Тобто я не за себе…
— А певно, — перепинив Холод. Суперечка потягнула у вир і його. Він говорив запально і водночас не квапливо. Відчувалася багаторічна звичка викладача. — Але якщо виходити з цього, то ви повинні заздалегідь примиритися з тим, що ваші діти назовуть вас дурнями. Вони полетять на Сатурн, Уран, а може, й далі. Насправді ж… Дикун, котрий вперше доміркувався висікти іскру з каменя, такий же геніальний, як і винахідник ракети. Справа тільки, так би мовити, в сходинках, в загальному рівні людських знань. Тобто в тім, який здобули всі разом. Знань і рівня життя. Себто скільки коштує кілограм хліба й картоплі. Так от… Коли б сучасний творець ракети розрахував і збудував її, але не знав, що в світі є вогонь, він би поволік свою ракету на прийомний пункт металолому. Просто він мав попередників, котрі не дали згаснути іскрі отого дикуна. Кресало, запальничка, магнето, сопло ракетного двигуна… Отож і виходить, що дикун теж створив оцю ракету. А поміж ним і сучасним Головним конструктором, опріч Архімеда і Ціолковського, ще стоять Дедал та Ікар, килим-літак, суспільна мрія людства. І мудрі люди в майбутньому не забудуть і Головного конструктора і килима-літака.
Холод не боявся, що син не зрозуміє його. Дома вони часто ведуть словесні герці. Це син зрозуміє. А от чи зрозуміє інше?.. Та й говорив так Олег вперше. Професорові здалося, що й не з своїх думок.
— Нам, коли хочуть нас налаяти, — впала в розмову Ліля, — кажуть: ви не бачили смаленого вовка. Чи знаєте, мовляв, що таке голод, що таке бомбардування? Неначе це заслуга тих, котрі знають.
— Це ти, Лілю, правильно, — пристав на її слова Прокіп Гордійович. Але одразу ж і заперечив. — Ти випустила ще одне — працю. Чи відомо вам, що таке праця? Ще ні. І це таки не ваша провина. Але вам треба прагнути пізнати. Дикун працював, бо він помер би з голоду. Кріпак теж. А для нас праця: щоб заробити на життя і щоб не виродитись духовно. Праця — це один з суспільних запобіжників, так само, як пошана до старості, як приховування од сторонніх своїх почуттів. Розумієш, це так… — Але думка його прямувала до іншого. В подиві помітив, що моралізує, а не сперечається. — …Ніби потреба нам, дідам, поговорити і повчити вас, — скінчив словесне коло.
Вони вже пообідали. Холод подякував господарям, дістав цигарки, прочинив двері на балкон. Одразу ж слідом за ним шмигнув туди і Олег. Певно, він давно шукав нагоди побути наодинці з батьком. Якусь хвилю стояли мовчки. Ген, за далекими дахами, ще догоряв обкурений сивими приміськими димами багрянець, а тут, під балконом, вже зовсім затемрілось, машини, що бралися по бру-кованому підгір’ю, вже увімкнули сигнальні вогні.