Київські прохачі - Сторінка 13
- Нечуй-Левицький Іван Семенович -Галецька слухала ці оповідання, неначе якісь цікаві казки, що їй колись розказувала сільська баба, її нянька.
Майбородиха прибирала з стола, а Галецька сиділа бліда та смутна, неначе громом пришиблена.
— А що? Чи вже надудлились того чаю? бо оце й мені забажалось чайку. Петрівка— голодівка. Що не попоїм, то зараз-таки знов їсти хочеться. Так би й ходив та їв з ранку до вечора. Ого-го! скільки в вас бубликів! неначе десь на шляху старця розбили! Дайте ж і мені з десяток, бо я голодний, як вовк!— сказав Клопотовський, вступивши в хату.
— Беріть, серце, хоч усі, бо це я справді таки розбила не старця, а старчиху: цебто саму себе,— сказала Галецька.
— Вже чи розбили, чи ні, мені за це байдуже. Великий вам спасибі, що розбили чи себе, чи когось іншого. От і я трохи поживлюсь цим добром,— сказав Клопотовський, забираючи самовар і напихаючи кишеню бубликами.
— Чи ви пак знаєте, що сьогодні трапилось зо мною після служби божої? — сказав Клопотовський, обернувшись в дверях.
— А що там таке тобі трапилось? Чи гарне, чи погане?— спитала Майбородиха.
— От і не скажу! Нехай кортить!— сказав Клопотовський і якось солоденько осміхнувся.
— Та кажи-бо, коли вже почав!— обізвалась Майбородиха вже з цікавістю.
— Ба не скажу! А трапилось щось дуже, дуже гарне, та не скажу!— сказав Досифей, і його виразні губи розтяглись, і білі зуби вищирились, неначе вилізли наверх а-під тонких губів.
— Та кажи-бо! не дражнись! Певно, якась дурість трапилась.
— Ого! гарна дурість! Коли б пак вам така дурість, то ви б аж облизались! Як виходили з церкви усі титареві дочки, то найменша титарівна моргнула на мене, та ще аж двічі! От що трапилось!
І Клопотовський засміявсь таким дрібненьким сміхом, неначе й досі смакував моргання чудових чорних брівок.
— Ну, за це мені байдуже! Нехай вона моргає й киває собі на здоров’я! — сказала Майбородиха.— Може, й справді в неї на думці, щоб ти її сватав. Га? Чи не залицяється часом вона до тебе?
— Не гакайте лишень! Вам «смішки з бабиної кішки», а я не «бабина кішка». Я оту титарівну кохаю, як свою душу,— сповідавсь Клопотовський на порозі. — Я бачу, що ви не ймете віри, бо ви такі неймовірні, їй-богу, й присяй-богу! моргнула на мене аж двічі! От що!
Смутна Галецька якось несамохіть прислухалась до тієї розмови й через силу мусила осміхнутись. Цей маленький випадок неначе трохи зсунув густі хмари з її душі.
— Ісаіє, лікуй! Дєва імє..!— почувся спів за зачиненими дверима й десь стихав в сінях, тільки од його долітала тиха луна, що йшла по здорових сінях попід стародавньою високою стелею.
І Майбородиха, й Галецька трошки якось повеселішали од тієї дурненької вихватки й розбалакались.
— Як виспівує! неначе дружки кругом княгині! Чи ти ба! Одже ж часом і людська дурість розваже трохи душу, не тільки весела вдача,— сказала Майбородиха з осміхом до Галецької.
— Цей придуркуватий, бачу, не з журливих: не з таких, як я,— обізвалась Галецька.
— Мабуть, не з журливих, бо ніколи не журиться. Веселий на вдачу вдався! «Уродись та ще й вдайсь», як кажуть в приказці. Мабуть, його весела мати породила,— сказала Майбородиха.— Чуєте, як вигукує? Аж одляски лящать по сінях. Певно, йому здається, що він стоїть на рушнику під вінцем з титарівною.
Галецька трохи повеселішала та пожвавішала од такого веселого вигукування. Двері в кімнатці то одчинялись, то зачинялись: Клопотовський вештавсь по сінях, чогось шукав в хижці, хрьопав дверима й усе вигукував: «Ісаіє, лікуй!». Було знать по тих веселих вигукуваннях, що в їх виливалось щире кохання й лилось через край піснями, як в парубків та дівчат на вулиці та на вечорницях.
Майбородиха одхилила двері й гукнула до Клопотовського:
— Та годі вже верещать! В мене вже аж в вухах лящить од твоїх пісень. Певно, щось гарне в тебе на думці, що так оце вигукуєш.
— Авжеж щось гарне! певно, не таке чортовиння, як ви отам з тією прохачкою говорите. Коли б пак на вас моргнув аж двічі будлі-який чорнобривий прудивус, то й ви б оце вигукували, може, незгірше од мене,— обізвавсь Досифей з хижки.
— Коли б пак моргнув! Та ніяке ледащо не моргає!— обізвалась Майбородиха з жартами.
— Еге, коли б пак! Коли ж на вас от ніякий дідько й не кивне й не моргне, а на мене то й моргають. Моргати на вас ніхто не поквапиться. «Ісаіє лікуй! Дєва імє во чревє і роді сина!»— знов загукав Клопотовськнй, вертаючись з хижки в кімнату.
— Шли ж мерщій старостів до титарівни, а то часом хтось наскоче та й вхопе її в тебе з-під носа,— гукала Майбороднха.
— То й зашлю, або й сам піду з старостами, й не буду гаятись, щоб часом і справді якийсь пройдисвіт не поквапився та не вхопив її.
Галецька трохи розважила себе тією вихваткою придуркуватого Досифея й якось охотніше пила чай.
— Завтра, серце, не йдіть до Печер, бо там не нажебраєте багато: завтра правитимуть акафист святій Варварі в Михайлівськім монастирі. Йдіть туди та ставайте поруч з тим добрим дідком. Він зветься Денис Полікарпович, а на прізвище він Кміта. Я його давно знаю. Це плохута чоловік, і вас не зжене з місця коло брами. А тим часом, може, наш отець Онуфрій десь таки напитає для вас службу— чи в лазареті, чи в якомусь там приюті для вбогих… Не журіться й не впадайте в тугу надаремно, бо туга— це один з семи смертельних гріхів,— втішала Майбородиха.