Київські прохачі - Сторінка 25
- Нечуй-Левицький Іван Семенович -— Це ви, мабуть, йдете на службу?— спитав Кміта.
— Еге. Коли б пак часом не опізнитись, бо буде ніяково перед начальником.
— І я колись служив там, де й ви оце служите, і сидів, певно, в канцелярії в тій самій кімнаті, а може, й за тим-таки столом, де теперечки ви сидите.
— Невже? Хіба ж ви вже вийшли на пенсію? Так зарані? Ви ж ще не старі.
— Не вийшов на пенсію, а таки простісінько покинув службу, бо трохи з голоду не вмер, як оженивсь та пішли в мене діти. Ще доки був сам, то вистачало на прожиття, а як пішли діти, то довелось хоч торби брати на плечі, та… гм…
Кміта пик-мик та й спинив язика, навіщось закашляв і замовк.
Він провів Літостанського до самих дверей в канцелярію. Хлопець попрощався й ніби шубовснув хапком в здорові двері. Кміта трохи підождав, постояв під дверима. В канцелярію йшли стійчики та вештались по сінях сторожі. Кміта забалакав з одним стійчиком і випитав в його про Літостанського все, що йому було потрібно: і де живе Літостанський, і допитавсь, як його звуть, і як його по батькові, і що він не жонатий, що він має вже перший чин і дістає щомісяця по тридцять карбованців жалування.
Кміта задумавсь, стоячи коло дверей в канцелярію. Проз його вештались урядовці, повсякчас рипаючи та гуркаючи дверима, входили й виходили усякі люде, швендяли кудись молоденькі безусі писарі, неначе школярі в школі, одмикуючи од роботи та марнуючи час в якійсь непотрібній біганині.
«Треба якось залучити цього паничика до свого дому,— думав Кміта, похнюпивши голову.— До моєї Улясі вже лицяється багато молодих крамарчуків та усяких міщан, але вони їй не до пари. Та й мені вони не припадають до вподоби. Не піде моя Уляся за таких зроду-звіку, бо вона вчена. А яка ж тепер моя компанія? Які мої знайомі? Чи трапиться між ними хтось путній для моєї Улясі? Чи піде вона за когось з їх?.. От тобі ще один клопіт. Надбав чимало добра, забезпечив себе на старість, але… От тобі знов морока… Напишу це я до Літостанського лист і одішлю йому по пошті. Залучу його до своєї господи. Нехай ходе до мене в гості. Може, й припаде до вподоби моїй Улясі. Може, й він єдиник в батька, як і Уляся єдиниця в мене, то й складуться докупи батьківським надбанням та й житимуть якось на світі».
Кміта тихою ступою вийшов на вулицю, похиливши голову. Думки та міркування про щастя коханої Улясі все якось не виходили в його з голови. Він ішов і навіть не примічав, як на Софіївському майдані вештались прочани, сновигали ватагами молодиці.
«Мав колись один клопіт в житті й мусив через його покинути канцелярію, а тепереньки на тобі— другий клопіт! Хоч торби кидай!— думав Кміта, навспражки заклопотаний долею своєї Улясі.— Треба написать лист до цього гарненького панича, доконче треба написать та й заманить його в свою хату».
І Кміта вернувсь додому, і зараз, не гаючись, написав лист та й вкинув в поштову скриньку.
«Сьогодні п’ятниця, а на неділю я запрошу до себе на вечірній чай і Галецьку, як людину, найбільше підхожу до компанії молодому урядовцеві. Мокрієвської не запрошу, бо вона нестатковита людина й навіть чудна, — ще налякає хлопця. Може, він і прийде. Треба лізти сліпцем, щоб запобігти талану для своєї єдиної дитини»,— міркував Кміта.
VI
В неділю вранці Літостанський з своїм товаришем Червінським тільки що повмивались і сіли за стіл до самовара, як в кімнату вскочила хазяйчина куховарка, сільська молодиця, й подала лист, що приніс поштальон до хазяйки.
— Це до тебе лист. Певно, пише твій татунь з Канева, а може, й грошаки шле на якусь потрібку,— сказав Червінський, подаючи лист Літостанському.
— Ні, це не татусева рука. Надписано дуже гарною рукою! на диво гарною, неначе вимальовано. І хто це пише до мене?
І Літостанський з нетерплячкою роздер конверт і прочитав голосно:
«Коханий, любий Луко Антоновичу! Я знаю вас, хоч ви, може, мене гаразд не знаєте. Ви дуже припали мені до вподоби од того часу, як мені трапилось вперше вас побачить, а потім і стрінутись з вами. Коли ваша ласка, то зайдіть до мене в неділю на вечірній чай, так, приміром, в шостій годині. Будете моїм дуже бажаним гостем. Мені забажалось ближче познайомитись з вами, бо ви мені дуже й дуже сподобались. Мій дім на Шулявській вулиці під номером 102. Сподіваюсь вас до себе й гадаю, що ви доконче зайдете до мене на чай. З щирою прихильністю й поважанням зістаюсь Д. Кміта».
— Що за оказія!— крикнув Літостанський,— пише якась Кміта. Я такої й не знаю, навіть не чував про неї. А може, воно чоловік!
— І справді не можна довідатись, чи воно чоловік, чи жінка— ота Кміта. Певно, жінка, а може, й якась панна, та ще й багатенька. Може, це тобі трапляється несподіваний талан? Га?— говорив Червінський, сьорбаючи гарячий чай.
— А нечистий його вгадає! Це справді якась загадка, яку завдають відьми в казках.
— Чи не було пак часом в тебе з кимсь якого потайного роману: з якоюсь панною або молодою удовицею? Га? Признавайся!— жартував веселий Червінський.