Київські прохачі - Сторінка 36
- Нечуй-Левицький Іван Семенович -— Що це за зміна сталась з вами!— одразу спитав Кміта.— Щось з вами трапилось і, певно, дуже гарне та приємне. Еге?
— А то ж чому так?— спитала Галецька дрібненьким, веселеньким голосом.
— В вас стали інші очі, інший погляд, либонь ви тепер не та давніша, передніша людина,— сказав Кміта.— Передніше колись ви були ніби темні на очі, а це одразу неначе взір вернувся до вас. Ви й посвіжішали на виду, й покращали. І обличчя в вас стало веселіше! Що це з вами сталось? Щось та є!
— Невже ж таки я була ніби невидюща, а це сьогодні десь познаходила на шляху загублені очі?— сказала Галецька і веселенько засміялась.
— Невже ви вмієте й сміяться?— крикнула з дива Уляся.
— Атож! Правда, що вже була забулась сміятись, а це знов вчусь та пригадую потроху,— говорила веселенько Галецька.— То, серце, як лиха година притисне, то людина забуде і сміятись, і радіть.
— А мені все здавалось, що ви зроду не сміялись та й не вмієте сміятись, — говорила Уляся.— Мені оце так чудно стало, як було б чудно, якби засміялась і заговорила ота панна з котиком, що ондечки намальована на картині.
— То я, певно, з тієї причини повеселішала, що вже таки напитала собі місце за помічницю начальниці в богадільні. Отець Онуфрій, спасибі, пороги пооббивав, рипаючись та тупцяючи за мене. Вже я перебралась туди й живу там тижнів зо два. Маю свою опрічню гарненьку та світлу кімнатку ще й обід, — говорила Галецька.
— То це вже ви лихом об землю? Поздоровляю ж вас в щирим серцем та дорогою душею,— сказав Кміта.
— Поздоровляю й вас!— гукнула Уляся й собі на радощах і поцілувала Галецьку.— Сідайте ж та будьте в нас гостею.
— Щоб старости сідали, чи що, як кажуть на селі,— сказала Галецька.
— Та вони вже й сіли оце таки зараз, в цей час.
А вас прошу бути в моєї Улясі за посажену матір. От що!— промовив Кміта.
— Невже цьому правда? Коли так, то поздоровляю й я вас з щастям. Я рада материнувать в сироти, хоч ще зроду ні в кого не материнувала,— сказала Галецька.
Через вузенькі сінечки Мокрієвська духом почула в своїй квартирі, що в кімнатах в господаря трапилось щось незвичайне. До її вуха долітав якийсь веселий клекіт та регіт, неначе десь з-над стелі або з-під землі. Вона зацікавилась, причепурилась і шугнула прожогом з своєї кімнатки до хазяїна.
«Або п’ють, або лаються, або здорово жартують та реготять чогось. Щось та є! Якийсь цікавий випадок»,— миготіло в Мокрієвської в думці, як вона приступила до дверей, звідкіль аж гув клекіт та розмова, неначе окріп клекотів в казані.
Перейшовши на квартиру до Кміти, вона схаменулась: здержувала свої норови та звички й ради Літостанського та Улясі сливе три тижні поспіль не швендяла по шинках і в руки чарки не брала.
— Добридень вам!— сказала вона, сіпнувши за клямку й вскочивши прожогом в світлицю.— Що це в вас за радощі, що аж в моїй хаті луна йде! З якої це причини? Щось трапилось? Еге?— спитала Мокрієвська.
— Справляємо заручини молодих. От що!— сказав Кміта.— А ви там сидите в своїй келії, як черничка, та й не гадаєте, що в нас на весілля закарлючилось. Просимо й вас на весілля… за світилку чи свашку.
— За світилку,— сказав Літостанський.
— Спасибі вам за честь,— промовила Мокрієвська й зирнула на Улясю прихильними ласкавими очима.
— Чого це ви, Ольго Семенівно, так пожвавішали та посвіжішали, що якби я вас стріла десь на вулиці, то й не впізнала б?— спитала Мокрієвська.
— Мабуть, з тієї причини, що я оце напитала-таки собі місце в богадільні й вже живу собі там тихо та свій хліб жую,— сказала Галецька.
— От треба б і собі будлі-де напитувать такого місця! Доки я буду тинятись без діла? Вже обридло та остогидло байдикувать,— сказала Мокрієвська. — Напитуйте там десь побіч себе й для мене місце.
— Добре. Як трапиться в нас яке місце, то я подам вам звістку,— сказала Галецька.
Через два тижні Кміта справив «хапане» весілля. Галецька материнувала й поблагословила Улясю до вінця. Як Уляся вийшла в світлицю вся в білому, з білим вінком на голові, пишна та гарна, неначе біла лелія, як стала вона поруч з Літостанським, в Мокрієвської несамохіть сльози покотились по щоках.
Після весілля Літостанський пішов в прийми до тестя: перейшов на життя в його дім. Кміта дав йому до рук банкову розписку на дві тисячі карбованців, але другу розписку, записану на своє ймення, зоставив у себе, щоб часом не довелось на старості літ дивитись дітям в руки, як довелось Галецькій.
Мокрієвська напитала собі місце в міському лазареті. Стала до роботи, оговталась, призвичаїлась до порядків і згодом за роботою почала забувать за свої передніші звички, що трохи не запагубили їй живоття.
Київ.
1901 року.