Київські прохачі - Сторінка 8

Галецька простягла й собі руку за милостинею й почала промовляти звичайні прохацькі слова. На її долоню рясненько посипались шажки та копійки, а в торбу потрапляли бублики, окрайці й скибки паляниць. В її жменю сипались шаги навіть частіше, ніж в руки прохачів з червоними пиками та з синіми носами.

— Бог приєм! І спасибі й простибі! Богу приойму! Бог приєм! Нехай піде ваша милостинка на той світ за упокой душечок Ваших небіжчиків рождеників, за ваших рождениць та ваших діточок. Бог приєм!— дякувала бідна Галецька, спустившії очі од сорому й дивлячись додолу.

Червономорді прохачі скоса поглядали на Галецьку й зиркали на неї злими завидливими очима. Сільські прочани натовпом промайнули й зникли в закруті галереї. Навпісля почали проходити в Печери прочани з приїжджих панів та деякі місцеві панії, щоб увійти в Печери позад усіх сільських бабів, коли вже поменшає того сільського натовпу, од которого аж свічки гасли й бабусі зомлівали.

В браму увійшла якась багата купчиха, вже літня людина, в багатому убранні, в оксамитовому чорному пальті. Вона навіть не глянула на баских крайніх прохачів: певно, знала, що то за прохачі й куди дівають вони напрохану милостиню.

— Не кинула нам і шага! І навіть не глянула на мене, каторжна!— забубонів сердито один червономордий прохач до сусіда, що стояв попліч.

— А дивись, яке на неї оксамитове убрання! А ти, невірна паскудо! Бодай ти там на сходах ногу зламала!— забубонів сусід.

— Дивись, як тягне по сходах хвоста шовкової спідниці! Аж шелестить по дошках! Як заміта хвостом сходи! А нам милостині не подала, й навіть, каторжна, не подивилась на нас. Все отій подлій прохачці подають,— гомонів старий москаль.

— Подайте каліці за упокой душечок ваших померших рождеників, за спасіння їх душ!— заканючив старий п’яниця, одразу збіднившись та скоцюрбившись, неначе актор на сцені, бо вглядів, що проз його прямує якась заможна міщанка.

Галецька чула всю ту розмову й здивувалась, які бажання посилали наслідці за купчихами та паніями ті дідугани.

Знов у брамі з’явились три багаті панії й, зирнувши на здоровецьких дідуганів, поминули їх і подали милостиню Галецькій та сліпцям, що стояли попліч з нею.

— І ці не ткнули ані шага! Ото подлі! Бодай вас свята земля живцем поглинула!— лаялись навздогінці паніям злостиві діди з досади.

— Коли б тобі гривню або хоч шажок кинули нам на долоню! Не виканючимо сьогодні собі й на крючок горілки.

— Не доведеться-таки сьогодні впитись! Не здобрієш оцими шажками! — обізвавсь другий прохач.— А все через оцю вишкварку, що примостилась коло нас та все канюче, аж канає, неначе дитина гостинця в мами. Геть пішла звідсіль, поганко! Чого ти стала тутечки біля нас? Це до нас належаться «кресла в першому рядку», а не до таких мугирів, як ти! Геть собі звідсіль, ген туди «на гальорку» до мужви!— крикнув дідуган, певно, з панків, і заміривсь на Галецьку кулачищем.

Галецька злякалась, оступилась далі наниз аж на платформу й стала коло одного ще зовсім не старого сліпця з заплющеними очима.

«Стану коло сліпця. Цей, може, не бачитиме мене, то й не чіплятиметься», — подумала Галецька.

Але тільки що вона примостилась, сліпець почутив, що хтось став коло його, й одразу розплющив очі. Він був зовсім видющий і тільки удавав з себе сліпого. То був гулящий урядовець: він збирав тоді гроші на театр. Йому заманулось піти в оперу й послухати якогось приїжджого артиста.

— Ти, стара псяюхо, чого тут примостилась!— забубонів він стиха й штурхнув Галецьку під бік кулаком так, що в неї й дух забило.

Галецька з переляку аж затрусилась, мовчки посунулась ще далі й хутчій стала коло одного блідого старця з зав’язаними хусточкою вухами. В старця були ясносірі добрі очі й дуже приємний вид. Він був на взір дуже тихий та добрий, навіть мав вигляд благенького чоловіка, навіть наче трохи дурного. Галецької не лякав цей приємний старчик, і вона мерщій посунулась і стала поруч з ним. По другий бік коло неї стояла ще не стара старчиха, бліда, змарніла, ніби недужа, з виснаженим видом, з здоровими, сливе чорними очима та з чорними, ніби вимальованими бровами. В неї очі світились таким блиском, що аж кинулись Галецькій в вічі недоброхіть.

В той час на верхніх східцях з’явилась висока, рівна станом панія, сухорлява та тонка, з виснаженим блідим лицем, цибата, як журавель. Здавалось, ніби хтось начепив на дрючок або на вила дороге оксамитове убрання та й пустив ті вила по сходах на прогуляння.

— Ондечки з’явилась графиня Подибайлова, Марія Титівна! Дивіться! Це ж вона,— промовила чорноока старчиха до сусіди.

— Певно, вона; але здалеки неначе вона, неначе й ні!— обізвавсь старець з добрими очима,— ось нехай вона наближиться до нас, тоді й дізнаємось.

Висока сухорлява панія сходила наниз по сходах, неначе хтось підняв угору й ніс тонку віху, обкутану в сукню та напнуту пальтом. Синє довге пальто на їй метлялось і коливалось.

— Вона, каторжна! Це вона! А як зблідла та схудла! Як пожовкла та помарніла! Жовта, як стигла спасівська диня. Певно, гуляє день і ніч. Вона це любе. А як катає по сходах!— обізвалась старчиха.