Лабіринт

I.

Забринів зумер — довго, настирливо. Кук-Соммерс трубки не брав. То нервовими кроками ходив по лабораторії, то присідав до столу і, загородивши пальці лівої руки в рідку чуприну, тупо дивився на свої плутані замітки. А телефон не вгавав із самого ранку. Ніби на чиюсь команду наукові редактори газет, журналів, кореспонденти радіо і телебачення допевнялись, чого він досяг у фізиці елементарних частинок до свого чвертьстолітнього ювілею. Прокляття! Нічого не досяг! І вся ця фізика — нехай би вона горіла ясним полум’ям! — йому ні до чого, ну, зовсім його не цікавить. Він охочіше працював би не на цьому нещасному прискорювачі, а на міксері, готував би смачні тістечка та креми… О, то справді було б солодке життя! Але мама… «Ти мусиш стати фізиком-теоретиком, це мрія моєї юності, розумієш… там тебе чекає славетне майбутнє». І ось йому стукнуло двадцять п’ять, а мрія її юності так і не збулася. Стривай, а чи не мамина це робота — всі оті кореспонденти? Банківський рахунок у неї солідний, а спритності хоч одбавляй.

Кук-Соммерс рвучко схопився і знову сів, нестямно поводячи очима, наче загнаний звір. А тут ще апарат джеркотить і джеркотить. «Ну, якщо це вона влаштувала… — із злістю думав про матір, — то я їй таке влаштую, таке…»

Заціпенів, якась каламутна хвиля затопила йому свідомість. Усе перед ним примеркло, навіть великі вікна лабораторії. Скільки це тривало, не знав, проте, коли та каламуть почала спадати, полишаючи шум у скронях, він побачив перед собою сутулуватого чоловіка, обвішаного фотоапаратурою.

— Перепрошую, ви не брали трубки, і я наважився…

Кук-Соммерс окинув його важким поглядом і тільки скреготнув зубами. Наважився! Бач, цей тип наважився…

— У мене всього кілька запитань… — Кореспондент увімкнув портативний магнітофон, що висів при боці.

— Чого досяг, так? — Лице Кук-Соммерса скривилося.

— Так, і про це…

— Ну, то ось вам відповідь: я досяг того, що нічого не досяг. Дою козла над решетом. Записуєте?

— Аякже. І негативний результат для нас цікавий.

— Морочите мені голову…

— А ваші дослідження елементарних частинок… чи прояснили походження Всесвіту?

— Ого! Та коли б я впіймав потрібну свиню за вухо, то був би вже лауреатом Нобеля!

— Саме цього всі й сподіваються. — Кореспондент миттю націлив фотоапарат і кілька разів клацнув, хльоскаючи Кук-Соммерса тонким батогом блискавки.

— Саме цього? — здивовано вигукнув той. — Ви що, насміхаєтесь? Хто сподівається?

Кореспондент нервовими пальцями закрив футляр.

— Ну, ось хоча б і наш журнал «Нью саєнс», який у наукових колах…

— Але чому? — перебив Кук-Соммерс. — Чому причепилися саме до мене? Ні до Сміта, ні до Айріс, ні до Малькома, хоч і в них були круглі дати…

Кореспондент прискалив око:

— У вас подвійне прізвище, ви на це не зважаєте?

Фізик витріщив олов’яні очі, обурення так і пирскало в його обличчя.

— До чого тут подвійне прізвище?

— Не здогадуєтесь? — Сутулуватий підступив ближче до столу, наче підкрадаючись до звірини. — Невже це для вас таємниця?

— Чого ви морочите мені голову? — Кук-Соммерс ударив кулаком по столу. — Випускайте кота з мішка!

— У вас ювілей, таке свято, — якомога лагідніше сказав кореспондент, — а ви їдете на чорному ослі.

— Ага, так! — Фізик ляснув у долоні. — Няумуко! Цей чоловік без дозволу вдерся до лабораторії.

Ошелешений візитер миттю обернувся та й остовпів: на нього сунувся робот, загрозливо поводячи прямокутними плечима. Няумуко — японська штучка — де він тут узявся? Циліндрична «голова», обведене чорною фарбою «обличчя», намальований «рот» і дужки «брів», але «очі» — ні, «очі» скляні, жевріють; замість «носа» — коротенька трубка, якою цей монстр ніби принюхувався до враженої істоти, з похилих плечей якої звисали апарати.

Кілька секунд людина і робот мовчки дивилися одне на одного. Страх, що нагло пройняв кореспондента, минав, чоловік швидко отямився, коліна перестали дрижати. Біс його матері! Чи він не бував у бувальцях? Хіба його не застукали на дереві, звідки він цілився об’єктивом у спальню? Ну, були гулі і синці, але ж знімки… Сенсація! Зараз теж запахло…

— Я — Няумуко, — обізвався робот котячим голосом, — а ви? Будемо знайомитись

— Мене звуть Патриком…

Тільки-но робот висунув металеву руку, Патрик відскочив убік і поза столами кинувся до виходу. Може, і встиг би, якби не зачепився футляр з магнітофоном, поки він вовтузився, Няумуко вже стояв на дверях.

Кук-Соммерс відкинувся в кріслі, потираючи руки.

— Не дуже, Патрику, сікайтесь, а то мій друг може й покалічити… при самообороні.

— Я протестую! — заволав кореспондент. — Насильство в науковому закладі!

— Ха-ха! Він протестує! Ха-ха-ха! — приступ нервового сміху тіпав Кук-Соммерса. — Давай його сюди, Няумуко! Насильство… Ха-ха-ха!

Патрик упирався, пробував пробитися до дверей, але де там, робот схопив його у сталеві обійми, приніс і поставив перед столом свого шефа.